— А хто ж?
— Ну... когось знайдемо...
— I звалимо на його... тобто її плечi таку вiдповiдальнiсть? — Вона рiшуче похитала головою. — Нi, це наша сiмейна справа. Не годиться втручати iнших людей.
— Але наслiдки...
— Як я розумiю, — зауважила Пенелопа, — вони загрожують не менi, а Джонi. Хай це буде його хрест, частина розплати за його злочини.
— I треба поквапитися, — додала Дейдра. — Пустка вбиває його.
Джона слабо поворухнувся й розплющив очi.
— Мене вбиває... — прохрипiв вiн. — Вбиває ваше милосердя...
Роздiл 45
Артур
Страшенно не люблю, коли мене будять рано вранцi, але саме так зазвичай i буває. Влада — не мед, а бути главою Дому — справжнiсiнька каторга; державнi турботи не дають спокою нi вдень, нi вночi. На щастя, за десять рокiв нашого з Даною медового мiсяця я набрався досить сил, щоб терпляче нести важкий тягар вiдповiдальностi, але всi цi ранковi (а тим бiльше нiчнi) виклики дуже дратували мене. Мiй Дiм був ще надто молодий, мої урядовцi за старою звичкою дорожили кожною хвилиною свого життя i вперто не бажали зрозумiти, що час не вовк i в лiс не втече.
Втiм, цього разу мене потурбував не один з мiнiстрiв чи радникiв, а моя дочка Дейдра.
„Так, донечко”, — спросоння вiдгукнувся я.
„Вибач, тату, що...”
„Дрiбницi, — вiдповiв я, позiхаючи. — Маєш щось важливе?”
„Дуже важливе. — Почувалося, що вона схвильована. — Щойно я дiзналася про одну рiч. Нам треба поговорити. Зустрiнемося в Безчасiв’ї, добре?”
Я зiтхнув:
„Гаразд. За чверть години. Тебе влаштовує?”
„Цiлком, — вiдповiла вона. — Чекатиму”.
Поруч зi мною заворушилася Дана. Вона розплющила очi й сонно подивилася на мене.
— Доброго ранку, любий. Знову розбудили?
— Так. Дейдра. — Коли я називав просто iм’я i не робив уточнень, це означало, що йдеться про нашу дочку. — Призначила менi зустрiч у Безчасiв’ї. Хоче повiдомити про своє чергове вiдкриття.
— I пiдняла тебе на свiтаннi. Тобi не здається, що вона надто квапиться жити?
— Здається. Та згодом це в неї мине.
— Коли стане дорослою, — зауважила Дана. — А я так хочу, щоб вона ще якийсь час була дитиною.
— Всi батьки цього хочуть. Не переймайся, сонечко. Для нас Дейдра все одно залишатиметься маленькою дiвчинкою. Як i всi iншi — хто вже є i хто ще буде.
Дана мiцно пригорнулася до мене. Я обiйняв її й зарився лицем у густому волоссi.
— Я така щаслива, Артуре, — сказала вона. — Така щаслива, що менi страшно. Знаєш, iнодi я боюся, що все це — сон.
— Тодi ми обоє спимо i бачимо сни, — вiдповiв я. — Однаковi сни. Казковi сни.
А проте, навiть у цих казкових снах не все було рожевим i пухнастим. Наша з Даною iдилiя лише пiдкреслювала особисту трагедiю Дейдри — не моєї дочки, а Дейдри-старшої, яку я колись кохав. За моїм особистим часом це було аж десять рокiв тому, моя любов до неї вже давно минула, залишилися тiльки сум, жаль та каяття... I ще був Джона — найстарший мiй син, божевiльний месник, що прагнув покарати мене за зруйноване життя своєї бiдолашної матерi. Кожен його злочин був також i на моїй совiстi. Менi ще надзвичайно пощастило, що вiн не використав Силу Джерела, яку я дав йому з власної волi, для подальших убивств...
Джона з’явився в Iзраїлi якраз у розпал боротьби за владу. Оскiльки офiцiйний спадкоємець престолу, Арам бен Єзекiя, скомпрометував себе шлюбом iз Каролiною, принцесою ворожого Дому, до того ж уперто вiдмовлявся розлучатися з нею, за царську корону змагалися одразу п’ятеро претендентiв, кожен з яких щиро вважав свої претензiї найобгрунтованiшими. Однак Джона не скористався ситуацiєю i не став царем Йоною III. Його вчинок Дiонiс охарактеризував як „здурiти можна!”, а Морган захоплено сказав: „Ти просто генiй, Артуре!”. Словом, Джона в усьому зiзнався (приховав лише те, що є моїм сином) i вiддав себе до рук правосуддя. Дiти Iзраїлю були в цiлковитому шоку. Нелюдськi злочини, в яких вони звинувачували Дiм Свiтла, насправдi скоїв їх одноплемiнник, прийдешня вiйна втратила свiй ореол праведностi i стала взагалi безглуздою, а до всього iншого, їхнiй Дiм iз безневинної жертви чужого пiдступництва перетворився на призвiдника конфлiкту.
Тут варто вiддати належне Брендоновi. Вiн продемонстрував неабиякий дипломатичний хист i домiгся укладення миру на умовах, вигiдних для Свiтла, але й не принизливих для Iзраїлю. I коли в Сонячному Мiстi святкували безкровну перемогу, Iстинний Єрусалим вiтав свого нового царя Арама разом з царицею Каролiною.
А Джону судили. Його прирекли до страти, але з огляду на добровiльне зiзнання цю мiру покарання замiнили на довiчне вигнання без права оскарження вироку. Розгнiваний натовп збирався порiшити його просто в залi суду, але Джона рознiс ущент чари, що блокували доступ до Тунелю, i втiк. Вiдтодi про нього нiчого не вiдомо. Найдужче мене хвилювало, що станеться, коли вiн повною мiрою вiдчує наслiдки свого контакту з Пенелопою. Картини, що поставали в моїй уявi, були такi страшнi, що я гнав геть думки про це, хоча й чудово розумiв, що ще нiкому не вдавалося вирiшити проблему, iгноруючи її...