Я неохоче вибрався з лiжка i став одягатися.
— Пора вже до Дейдри, — сказав я жiнцi. — Пiдеш iз мною?
— Нi, краще посплю. До того ж... — Дана позiхнула, як кошеня, i перевернулася на бiк. — Ця маленька шовiнiстка не запрошувала мене.
Прямуючи до „нiшi”, я думав про те, що Дейдрi варто було народитися хлопчиком. Жiнок вона подiляла на двi нерiвнi групи: до першої вiдносила себе та Бренду, а до другої — всiх iнших, якi, на її думку, здатнi лише народжувати й виховувати дiтей i яким протипоказанi надмiрнi розумовi зусилля. Я щиро сподiвався, що така категоричнiсть — лише наслiдок пiдлiткового максималiзму.
*
...Ну от, я вже в Безчасiв’ї. Дейдра чекала мене — i не просто чекала, як колись Бронвен на вершинi пагорба, а впевнено прямувала до мене, точно знаючи, коли i де я з’явлюся. Слiдом за нею йшли Колiн i Бренда. Команда дослiдникiв Джерела була в повному зборi.
Дивлячись на доньку, я гадав, скiльки часу минуло для неї з моменту нашої останньої зустрiчi. Попри нашi з Даною намагання якось обмежити її, Дейдра активно подорожувала по рiзних свiтах i старшала не щодня, а щогодини. Зараз їй було аж нiяк не менше чотирнадцяти рокiв.
Пiдiйшовши до мене впритул, донька встала навшпиньки й поцiлувала мене в губи. Вiднедавна вона не визнавала телячих, за її висловом, поцiлункiв у щiчку.
— Привiт, тату. Давненько не бачила тебе.
— Привiт, сонечко, — сказав я i кивком привiтав Колiна та Бренду. — Як життя?
— Нормально. Минулого тижня — за моїм часом — мало не втратила незайманостi. Але потiм передумала й вирiшила зачекати.
— Правильно зробила. Ти ще молоденька, тобi нiде поспiшати. — Я докiрливо похитав головою. — I в кого ти тiльки вдалася така шалапутка!
— Мабуть, у мою тiтку й тезку, — серйозно вiдповiла Дейдра. — Даремно ви назвали мене на її честь. — Вона розсмiялася, але швидко урвала свiй смiх. — Гаразд, до справи. Присядьмо.
Бiля нас виник круглий стiл, заставлений рiзноманiтними стравами й напоями, а також чотири м’якi стiльцi. Ми влаштувалися за столом i якийсь час мовчали. Вигляд у Бренди та Колiна був стривожений, що не вiщувало нiчого доброго. Проте це не вплинуло на мiй апетит. Я з’їв чималий шмат шинки з сиром, вiдтак наповнив свою чашку гарячою кавою й закурив сигарету.
— Розповiдай, Дейдро, — нарештi озвалася Бренда. — Чого чекаєш?
— Отже, тату, — почала моя донька, — я навчилася розмовляти з Джерелом.
— Ти й ранiше це вмiла, — зауважив я.
— Але не так. Досi я мала доступ лише до тiєї iнформацiї, яка присутня в явному виглядi. А тепер можу спiлкуватися безпосередньо з колективним розумом Джерела. Я ставлю йому запитання й отримую на них прямi вiдповiдi. Правда, воно вiдповiдає лише „так” чи „нi” — або вiдмовляється вiдповiдати. Отож, я запитала у Джерела, чи є я його Хазяйкою, i воно вiдповiло ствердно...
— Хвилиночку, — втрутилася Бренда. — Одне уточнення. По сутi, Дейдринi питання є твердженнями, i якщо вони сформульованi коректно, Джерело або приймає їх, або вiдкидає. У даному разi, Дейдра висловила припущення: „Я — Хазяйка Джерела”, розумiючи пiд Хазяйкою людину, що тiснiше, нiж iншi, пов’язана iз Джерелом. I воно з цим погодилося.
— Ну, це не новина.
— Новини ще будуть, — сказала Дейдра. — Сюрпризи почалися, коли я запитала в Джерела, чи є я справжньою Хазяйкою.
— I що воно вiдповiло?
— З першого разу нiчого, бо я не зовсiм чiтко уявляла, що означає „справжня Хазяйка”. Тiтка Бренда допомогла менi з формулюванням: справжня Хазяйка — це людина, що має максимально можливий зв’язок iз Джерелом. Тепер питання було поставлене коректно, i Джерело вiдповiло, що я не є його справжньою Хазяйкою.
Я розгублено похитав головою:
— Дейдро, донечко... Брендо, сестричко... Ви нiчого не наплутали?
— Нi, тату, це так. Мiсце Хазяйки, справжньої Хазяйки, залишається вакантним. Я лише тимчасово заступаю цю посаду — як колись тiтка Бронвен.
Я уважно подивився на доньку:
— Здається, ти не дуже засмучена.
— За себе нiтрохи, — чесно визнала вона. — Бути Хазяйкою, хоч i почесно, зовсiм нелегко. Це величезна вiдповiдальнiсть, а я... — Дейдра всмiхнулася, — шалапутка й вертихвiстка.