— Ну що ж, — сказав Артур. — З цим ми розiбралися... Дейдро, подбай про барона. Вiн потребує термiнової допомоги.
— Звичайно, — кивнула вона. — У такому станi Причастя вiн не витримає. Спочатку треба повернути йому молодiсть i здоров’я.
— От i вiзьмися за це.
— Добре. — Дейдра пiдiйшла до Ерiксона. — Пане бароне, зараз ви пiдете з мною. Я вилiкую вас вiд хвороби, що зветься старiстю.
Бран Ерiксон не виказав жодних ознак подиву, лише запитав:
— А можна взяти Емрiса? Я до нього прив’язався, та й вiн не винесе розлуки з мною.
— Чого б i нi. Берiть.
Коли Дейдра, барон та вовк Емрiс залишили хатину i весь цей понурий свiт, Колiн у задумi мовив:
— Хотiлося б знати, Артуре, ти зробив це з милосердя чи вдячностi?
— Не те i не iнше. Це справедливiсть.
— Гарна справедливiсть! Ерiксон винний у смертi багатьох людей, а ти замiсть покарання повертаєш йому молодiсть i даруєш Причастя.
Артур подивився на Колiна з таким виразом, нiби той був малою дитиною.
— Насамперед, Ерiксон уже покараний сповна. Кошмари про старiсть переслiдуватимуть його не один десяток рокiв, а може, i все його довге життя. Та й потiм... Тобi доводилось убивати людей?
— Так, на вiйнi. Але то були вороги.
— То були люди, здебiльшого нi в чому не виннi. Вони вiрно служили своєму королю та своїй країнi i не заслуговували на смерть. Була вiйна — i цим усе сказано. Ерiксон теж воював — на сторонi Джерела; а його методи, згоден, не найкращi — тема окремої розмови. Вiн i твiй брат Емрiс робили те саме, але їхнi мотиви були рiзнi. Тому Емрiс злочинець i зрадник, а Ерiксон — солдат. Вiдчуваєш рiзницю?
Колiн трохи помовчав, потiм сказав:
— Чимраз бiльше я переконуюся, що вчинив дуже мудро, вiдмовившись вiд корони. Важко бути королем, але ще важче бути справедливим королем. Якщо я зустрiну Емрiса, то не стану вирiшувати болiсну дилему, як ти у випадку з Джоною. Я просто обiйдуся з ним як з братом, i не мучитимуся сумнiвами — справедливо це чи нi.
— А я не шкодую, що залишив Джонi життя.
— Тобi просто пощастило, Артуре. Ти везуча людина... А втiм, невдачливi королi — рiдкiсне явище. Вони недовго засиджуються на тронi. — Колiн осмiхнувся. — Як, наприклад, я...
*
Коли ми повернулися в Безчасiв’я, Бронвен у гордiй самотностi сидiла за столом i ласувала шоколадним тортом. Вкотре зрадiвши, що вже не переймаюся такими дурницями, як дiєта, я негайно приєдналася до неї, щоб вона, бува, не зжерла всю цю смакоту сама.
Артур та Колiн всiлися на свої стiльцi й закурили, не виявивши анi найменшого iнтересу до торта.
— Де Дейдра? — запитав мiй брат.
— Незабаром повернеться, — вiдповiла Бронвен. — Гайда їй назустрiч. — I ми почали перемiщатися вперед за часом матерiального свiту. — Бiдолашний Ерiксон! Його мало грець не побив, коли вiн побачив мене.
— Але все обiйшлося?
— Вiн уже в нормi. Курс омолодження був успiшний. Проте йому ще довго доведеться прочищати свої мiзки вiд старечого маразму. Дейдра вiдвела його в мiй маєток, там вiн буде як сир у маслi. — Бронвен на секунду замовкла й похитала головою. — Це просто неймовiрно, Артуре! Ерiксон — великий негiдник, це правда. Але правда й те, що вiн урятував тобi життя. Дядько Брiан майже напевно порiшив би тебе, раз мав такий зуб на колишню Хазяйку. Передi мною ж вона постала в образi фурiї — тому я нiчого не запiдозрила... Дiана була така схожа на тебе?
— Десь як Пенелопа, — неохоче вiдповiв Артур.
— Значить, дуже. Ймовiрнiсть того, що дядько визнав би вашу схожiсть за випадкову, була нульова... Брендо, любонько! Не квапся як на пожежу. Нiхто не з’їсть твiй торт, не бiйся. А буде мало, створю ще один... — Бронвен знову повернулася до Артура. — Вибач, що я називала Дiану стервом. Тодi я не знала, хто вона така.
Артур промовчав. Вiн вдав, що не розчув її слiв.
— От цiкаво, — озвався Колiн. — Якщо дядько Брiан вважав Хазяйку ворогом нашої родини, чому не попередив мене? Чому не сказав, що вона зазiхає на Дейдру?
— Вiн попередив, що Хазяйка небезпечна, — заперечила Бронвен. — А бiльше сказати не мiг, оскiльки боявся за твоє життя. Вiн знав тебе i розумiв, що тодi ти спробуєш помститися. Це ж очевидно.
— Авжеж очевидно, — пролунав голос Дейдри-меншої.
Вона виникла на своєму стiльцi поруч з Артуром, а в руцi тримала надкушене тiстечко i поводилася так, наче зовсiм не вiдходила вiд столу. Нiхто з нас не помiтив, коли саме вона з’явилася.
— Тiтонько, — цiлком буденним тоном звернулася Дейдра до мене. — У тебе все личко замазюкане. Їж акуратнiше, не квапся. До речi, не хочеш закусити солоним огiрочком?