Выбрать главу

— Яке жахiття! — сказала я.

— Не бачу нiчого страшного, — заперечила Дейдра. — Всi мої друзi з пристойних родин, а в одного хлопця батько мiнiстр... До речi, про сина мiнiстра. Не називай його Артуром.

Моє серце важко загупало в грудях.

— Кого?

Дейдра була щиро здивована:

— То ти ще не знаєш? Ну, тiтонько, ти даєш! А я думала, що просто тримаєш це в секретi. — Вона нахабно осмiхнулася. — Виявляється, ти з тих дуреп, що помiчають свою вагiтнiсть лише тодi, коли починає рости живiт. — З цими словами Дейдра щезла.

Я сидiла мов громом прибита, i не зразу вiдчула, як Колiн узяв мене за руку.

— Брендо, ти справдi чекаєш дитину?

— Так, — через силу вiдповiла я. — Хлопчика... Я таки дурепа!

— Не переймайся, — заспокоїв мене Колiн. — Всяке може трапитись. Головне, що в тебе буде дитина... Чи ти не рада?

— Дуже рада. Я так хотiла дитину... сина...

— Твоя мрiя здiйснилася. Морган буде щасливий.

— Цього я й боюся.

— Але чому?

Я зiтхнула:

— Хiба не зрозумiло? Дитина зв’яже нас, а я цього не хочу. I Морган — також.

— Дивно. Я вважав вас закоханою парою.

— Ми не закохана пара, — похитала я головою, — а лише пара коханцiв. Це рiзнi речi.

Колiн закурив. Я машинально взяла сигарету, але вiн негайно забрав її й повернув до портсигара. Я помiтила, що в нього тремтять пальцi.

— Отже, — сказав Колiн, — ти не хочеш, щоб Морган вважав дитину своєю?

Я кивнула:

— Це було б краще для нас обох. Якби менi вдалося обдурити його... Хоча в будь-якому разi вiн щось запiдозрить — але не стане дошукуватися правди. Вiн жде не дiждеться коли виросте Монгфiнд.

— Тобто, якщо ти вчасно знайдеш дитинi батька, Морган постарається переконати себе, що вiн тут нi до чого?

— Певно, так i буде.

Колiн глибоко затягся, повiльно видихнув дим i раптом запитав:

— А я годжуся на роль батька?

Я була заскочена зненацька цiєю пропозицiєю.

— Ну... знаєш... це дуже шляхетно...

Його гострий погляд змусив мене замовкнути.

— До дiдька шляхетнiсть! — вiн був майже злий. — Брендо, одне з двох — або ти слiпа, або я майстер з прикидання. Невже я так умiло приховував свої почуття?

(REM Взагалi я люблю сюрпризи... Але ж не в такiй кiлькостi!)

Роздiл 47

Артур

Як вiдомо, королям не годиться чекати. Можливо, саме тому, а може, через те, що несвiдомо намагався вiдтягти неминуче, я прибув до замку Каер-Сейлген останнiм. Iншi вже зiбралися в затишнiй вiтальнi хазяйських покоїв — Морган, Колiн, Бронвен, Дана, обидвi Дейдри i Бренда. Брендон знав про все, але вирiшив залишитися в Сонячному Мiстi. В розмовi зi мною вiн вiдверто зiзнався, що ще не готовий до зустрiчi з сестрою, боїться вiдновлення їхнього тiсного емоцiйного контакту. Бренда була цiлком згодна з братом.

Пенелопi й Дiонiсу ми вирiшили поки нiчого не казати, бо iнакше довелося б розповiсти їм про Дiану. А згодом я вже поставлю їх перед доконаним фактом, що Джерело здобуло нову Хазяйку. Чи просто ще одного адепта — в тому разi, якщо Дiана помилилася.

Коли я ввiйшов до вiтальнi, моя донька Дейдра i Бронвен якраз жваво сперечалися, а решта присутнiх мовчки слухали їх.

— Подумаєш! Я теж була Хазяйкою...

— За браком кращої кандидатури. Як то кажуть, на безриб’ї й рак риба. Я стала Хазяйкою пiсля тебе i...

— От i будеш пiсля мене.

— Агов, дiвчата, — сказав я. — Що ви не подiлили?

— Путiвку в Безчасiв’я, — замiсть них вiдповiла Дейдра-старша. Вона сидiла на канапi поруч з Даною, одягнена у квiтчастий халат, i мала набагато спокiйнiший вигляд, нiж iншi, хоча саме її чекала зустрiч з невiдомим. Я вразився такому самовладанню.

— Бренда вважає, — додала Дана, — що нам не варто проводжати Дейдру всiєю юрбою.

Я схвально кивнув, бо й сам так думав. Крiм усього iншого, Дейдра почуватиметься нiяково, роздягаючись догола в присутностi сiмох людей, троє з яких — чоловiки.

— Думаю, двох досить, — сказала Бренда. — Ти, Артуре, як глава Дому, i одна з наших Хазяєчок. Але хто саме — вони не можуть домовитися.

— Це маю бути я, — озвалася донька. — Хоч я несправжня Хазяйка, та однак Хазяйка. Моя присутнiсть при передачi влади обов’язкова.

— Так вимагає Джерело? — запитав я.

Дейдра-менша розгубилася:

— Ну... власне...

— Воно нiчого не вимагає, — зловтiшно прокоментувала Бронвен. — Йому це по барабану. А позаяк я старша за вiком...

— У-тю-тю! Бабуся Бронвен! Тримаєте, зараз я впаду...