— Годi, — сказав я. I запитливо глянув на старшу Дейдру: — Кого вибереш?
— Бренду, — без роздумiв вiдповiла та.
По тому, як нишком усмiхнулася сестра, я зрозумiв, що вона сподiвалася на таку вiдповiдь. Бренда навмисно спровокувала сварку Бронвен з моєю донькою, щоб Дейдра не обрала жодну з них.
— Iнцидент вичерпаний, — твердо мовив я, припиняючи будь-якi протести з боку незадоволених. — До Джерела йдемо ми з Брендою.
Дана рвучко обняла Дейдру-старшу за плечi i сказала:
— Нас не можна назвати сердечними подругами, але... Я завжди любила тебе.
Дейдра поцiлувала її в щоку.
— Я теж люблю тебе, — вiдповiла вона i встала з канапи. — Давайте не влаштовувати сцен. Зрештою, ми не на похоронах. Я лише занурюся в Джерело. I все.
Колiн нервово всмiхнувся:
— Щасти тобi, сестричко.
— Нi пуху, нi пера, — додав Морган.
— До бiса!
Бронвен мовчки поцiлувала Дейдру, а моя донька буденним тоном сказала:
— За мить побачимося, тiтонько. Передавай Джерелу вiтання вiд його колишньої Хазяйки.
— Неодмiнно передам, — пообiцяла Дейдра. I до мене: — Я готова, Артуре.
— Тодi рушаймо.
Я взяв її та Бренду за руки i дав Образу команду перенести нас трьох у Безчасiв’я.
Ми з’явилися не бiля пiднiжжя пагорба, як це було ранiше, а на самому його вершечку. Небо над нами мерехтiло iнтенсивнiше, нiж звичайно, сяяло значно яскравiше, а в напрямку Джерела дув легенький вiтерець.
— В Безчасiв’ї ще нiколи не було вiтру, — здивовано зауважила Бренда. — Як ти почуваєшся, Дейдро?
— Чудово, — вiдповiла вона, роззираючись довкола. — Справдi чудово.
— I тобi не страшно?
— Нiскiлечки. Тут так мило, так затишно... навiть попри цей вiтер. По-моєму, вiн посилюється.
— Менi теж так здається, — сказав я. — Джерело нiби кличе нас до себе. Ходiмо.
Ми спустилися з пагорба i ввiйшли в гай величезних зелених дубiв. Цього разу їхнє фiолетове листя шумiло на вiтрi, а гiлля скрипiло. Вiтер дедалi дужчав.
— Знаєте, — озвалася Дейдра. — У мене таке дивовижне вiдчуття, наче все довкола — продовження моєї iстоти. Менi так хочеться злитися з цим небом, з цiєю землею, з травою, з деревами...
Я подивився на натхненне лице Дейдри i не помiтив жодних ознак страху, сум’яття, розгубленостi. Вона впевнено йшла назустрiч своїй долi. Вона вже знала, що це — її доля, її справжнє призначення; це те, задля чого вона з’явилася на свiт.
Я подумки сказав Брендi:
„Дiана не помилилася”.
„Так, — погодилася сестра. — В цьому немає сумнiвiв”.
— Даруйте, — винувато мовила Дейдра. — Але я чую вас. Я нiчого не можу вдiяти. Намагайтеся думати не так голосно.
По моїй спинi пробiгли мурашки. Як завжди в таких випадках, я згадав Ребеку i менi стало боляче... Якщо вже зараз Дейдра чує чужi думки, то що буде далi? Щойно зустрiвши людину, вона зненавидить її...
— Ти ж знаєш, Артуре, я не вмiю ненавидiти, — спокiйно вiдповiла Дейдра. — Може, тому Дiана обрала мене.
Ми вийшли на прогалину й побачили розбурхане Джерело. Воно вивергало в усi боки мiрiади синiх жарин, його зазвичай спокiйнi води неслися по колу, а в центрi утворилася глибокий вир, що втягував у себе повiтря, породжуючи вiтер у Безчасiв’ї. З кожною секундою круговерть води ставала стрiмкiшою, а вир глибшав i ширшав...
Дейдра захоплено завмерла.
— Як це прекрасно!
— I трохи моторошно, правда? — додав я.
— Аж нiяк, — вiдповiла Дейдра i смiливо попрямувала до Джерела.
Ми з Брендою пiшли за нею. Вiтер зi свiжого бризу перетворювався в ураган, синi жарини злiтали аж до самого неба й падали на нас вогненним дощем, навiть крiзь одяг обпалюючи шкiру. А втiм, це було приємно.
Дейдра зупинилася бiля мармурового парапету й повернулася до нас.
— Ну ось ми прийшли. — Вона поклала руки менi на плечi i зазирнула в мої очi. — Серцю не накажеш, Артуре. Я кохаю тебе.
Що я мiг вiдповiсти?
— Менi дуже шкода, люба. Шкода, що так вийшло.
— Не шкодуй, Артуре, минулого не повернеш. Може, так i мало бути. Може, так було визначено. Тепер мене нiщо не тримає — нi любов чоловiка, нi прив’язанiсть до дiтей.
— Ах, Дейдро...
Вона вiдсторонилася вiд мене й обняла Бренду.
— Ми лише недавно познайомилися, але ти для мене як рiдна сестра. Я люблю тебе.
— Я теж, — вiдповiла Бренда i схлипнула.
Вони поцiлувалися. Потiм Дейдра недбало скинула капцi i без нашої допомоги скочила на парапет. Вона зняла халат, пiд яким бiльше нiчого не було, i простягла його Брендi, але вiтер вирвав з її рук одяг, пiдхопив i жбурнув у вир. Щойно торкнувшись до розбурханої води, халат спалахнув синiм полум’ям i зник.