Дейдра стояла перед нами цiлком гола, а її золотаво-руде волосся розвiвалося на вiтрi. Дивлячись на неї, я просто не мiг не згадати нашу першу зустрiч на галявинi бiля лiсового озера... Моє серце защемiло.
— Дейдро! — гукнув я. — Ми були щасливi, коли кохали один одного. Це тривало недовго, але ми були справдi щасливi.
— Так, Артуре. Ми були щасливi, — вiдповiла Дейдра i ступила в безодню.
Джерело миттю заспокоїлося. Вiтер негайно ущух, i тиша задзвенiла в наших вухах.
— От i все... — тiльки й встигла сказати Бренда, перш нiж Джерело вибухнуло.
*
Я отямився на канапi у вiтальнi замку Каер-Сейлген. Поруч зi мною сидiла Бренда й енергiйно протирала очi — мабуть, щойно прочумалася. Колiн, Морган, Дана, моя донька i Бронвен не звертали на нас уваги. Вони з’юрмилися навколо сусiдньої канапи i про щось перешiптувалися. На тiй канапi... Боже! Там лежала Дейдра — гола, нерухома. Її розкiшне волосся було розкидане по подушцi, обрамляючи неприродно блiде, безживне обличчя...
Мов пiдкинутий пружиною, я скочив на ноги й кинувся до неї.
— Дейдра!.. Як вона?
Колiн похмуро глянув на мене:
— Кепськi справи.
— Вона жива? — запитала Бренда.
— Не зовсiм, — вiдповiла Дана. — Але й не мертва. Пульс слабкий, але є, всi життєво важливi органи функцiонують нормально, хоч i сповiльнено.
— Кома?
— Певно, так. I то дуже глибока. Нам нiяк не вдається привести її до тями. Що сталося?
— Дейдра занурилася в Джерело, — сказав я. — А потiм... Потiм наче вибухла термоядерна бомба. Це все, що я пам’ятаю.
— А ти, Брендо? — запитав Колiн.
— Те ж саме. Джерело поводилося незвичайно...
— Воно й зараз поводиться незвичайно! — вигукнула моя донька. — Мовчить, не вiдповiдає менi. Не пускає в Безчасiв’я. Не дозволяє керувати Образом... Я геть безпомiчна, тату!
— Вже нi, — почувся знайомий голос. — Джерело потребувало часу, щоб здобути Хазяйку. Тепер воно знову до ваших послуг.
Цей голос пролунав для мене дисонансом з реальнiстю. Я дивився на Дейдру, що лежала нерухомо, не виказуючи нi найменших ознак активностi... а проте вона говорила!
Врештi я зорiєнтувався, повернув голову... i знову побачив Дейдру. Вона стояла посеред кiмнати, одягнена в усе бiле, як наречена. На її коралових устах грала усмiшка — не сумна i не весела, а просто усмiшка, тепла i приязна.
Я знову перевiв погляд на канапу — там лежала Дейдра. I водночас вона стояла перед нами, сповнена життя, i всмiхалася.
— У мене галюцинацiї? — не дуже впевнено промовив Морган.
— Не думаю, — вiдповiв я, втiм, також без особливої впевненостi.
— Нiяких галюцинацiй, — сказала Дейдра в бiлому. — Я реальна. Я — Хазяйка Джерела.
— А це... — Бренда затнулася i просто вказала на iншу Дейдру, що лежала на диванi.
— Це моє колишнє тiло. Довелося розстатися з ним у Джерелi.
— О Мiтро! — вигукнув я, вражений жахливим здогадом. — Ти стала безтiлесною?! Як Дiана...
— Нi.
Дейдра пiдiйшла до мене i простягла руку. Я боязко доторкнувся до неї — на дотик вона була теплою та м’якою, цiлком людською. Я мiг заприсягтися, що це Дейдрина рука; я безлiч разiв цiлував її, я пам’ятав кожну її лiнiю, i цю мушку на зап’ястку, i цей аромат її шкiри...
— Джерело достоту скопiювало моє колишнє тiло, — пояснила Дейдра. — Зовнi я мов двi краплi води схожа... на себе. Але тепер я плоть вiд плотi Джерела — як i належить справжнiй Хазяйцi.
— Але ти... е-е... твоє нове тiло... воно людське?
— Думаю, так. Я почуваюся людиною, почуваюся жiнкою. Єдине, чого я не можу, це мати дiтей.
— О! — мовила Дана, спiвчутливо дивлячись на неї. — Менi так шкода, сестричко.
Дейдра пiдбадьорливо всмiхнулася їй:
— Не жалiй мене, люба. Я маю свою дитину — Джерело. Йому належить уся моя материнська любов, уся турбота, вся ласка. Саме з цiєї причини Дiана не змогла отримати плоть вiд Джерела, не змогла присвятити йому себе цiлком.
— Через Пенелопу? — запитала Бронвен.
Дейдра ствердно кивнула:
— По-людськи це можна висловити так: Джерело надто ревниве й егоїстичне, воно не бажає бути одним з дiтей, воно хоче бути єдиним.
— Нарештi воно домоглося свого, — сказав Колiн. — Його можна привiтати. Воно має чудову матiр.
Вони обмiнялися розумiючими поглядами.
— Дякую, брате. Ти завжди думав про мене краще, нiж я заслуговувала.
— Але ж ти жорстока, тiтонько, — озвалася моя донька. — Навiщо так лякати нас? Могла б залишити своє колишнє тiло в Джерелi.
Дейдра зiтхнула, пiдiйшла до канапи i присiла... бiля себе.
— Це було понад мої сили, — сказала вона. — Менi стiльки казали, що я сама досконалiсть, усi так захоплювалися моєю красою... Знаєте, у глибинi душi я й досi переконана, що на свiтi немає гарнiшої за мене. Дурницi, звичайно... — Дейдра пiднялася, взяла з найближчого крiсла плед i накрила ним своє колишнє тiло по груди. Потiм повернулася до нас. — Менi треба йти. Не можна надовго залишати Джерело без догляду. Приходьте в Безчасiв’я, буду рада кожному з вас. Приводьте тих, хто, на вашу думку, гiдний Сили; та останнє слово я залишаю за собою.