— А як щодо обряду з каменями? — жваво запитав Морган.
— Контакт бажаний, вiн полегшує проходження Шляху Посвяти. Я наполягатиму на його присутностi, але без колишнiх обмежень. Ви можете бути Провiдником Монгфiнд.
— Дякую, мiледi. — Морган аж розплився в задоволенiй усмiшцi. А я подумав: бiдолашна Бренда. Хоча сестра, здається, не дуже цим переймалася.
— Дейдро, — запитав я. — Ти не знаєш...
— Знаю.
— Та чому Дiана не сказала, що ти маєш стати Хазяйкою?
Дейдра кiлька секунд пильно дивилася на мене, перш нiж вiдповiсти.
— Розумiєш, Артуре, кожнiй формi сущого властиве прагнення до самозбереження. Амеба хоче бути амебою, людина — людиною, а суть — суттю. Ти розмовляв з матрицею особистостi Дiани, з її суттю, а сутi здатнi провидiти майбутнє — вiрнiше, його можливi варiанти. Схоже, жоден з варiантiв майбутнього не влаштовував суть Дiани.
— Я не зовсiм розумiю тебе.
— Незабаром зрозумiєш. Дуже скоро... До зустрiчi.
Сказавши це, Дейдра пiшла в Безчасiв’я.
А iнша Дейдра, моя дочка, смикнула мене за рукав.
— Тату, що робити з тiткою... з її колишнiм тiлом?
Я зiтхнув:
— Спитай щось простiше...
— Артуре! — покликала мене Бренда. — Ти тiльки глянь.
— Що там? — Я швидко пiдiйшов до канапи. — Що дiється?
— Щось дивне. Дуже дивне. — Бренда тримала Дейдру за руку й розгублено дивилася на мене. — Пульс почастiшав, став сильнiший... Вона оживає!
На досi блiдих щоках почав проступати рум’янець. Укритi пледом груди розмiрено здiймалися в такт диханню.
— Вона передумала, — прокоментував Колiн. — Повертається.
Дейдринi повiки затремтiли й повiльно пiднялися. Якийсь час вона блукала затуманеним зором по стелi, потiм її погляд прояснився, надбав осмисленого виразу... Але це не був Дейдрин погляд! У глибинi її смарагдових очей менi привидiлись iншi очi — ясно-синi, такi знайомi й рiднi...
МIТРО! ЗЕВСЕ! IСУСЕ!..
— Артуре, любий... Я знайшла тебе...
Менi вiдчайдушно захотiлося вщипнути себе за руку. I я вщипнув. I вiдчув бiль. Але це ще не значило, що я при здоровому глуздi. Бiль залишається болем навiть для божевiльних.
— Дiано... ти?..
— Хто ж iще... Хiба не впiзнав?
Я закашлявся:
— Що ти, рiдна... Звiсно, впiзнав.
Дiана (о боги, моя Дiана!) спробувала встати, але тiло погано слухалося її.
— Лежи, — сказала їй Бренда тремтливим вiд хвилювання голосом. Вигляд вона мала причмелений. — Ти дуже слабка. Тобi треба вiдпочити.
Дiана уважно придивилася до неї.
— Ти на когось схожа. Ти... мала Бренда?
Сестра нервово всмiхнулася:
— Як бачиш, уже не мала. Вiдтодi минуло багато рокiв.
— Скiльки?
— Двадцять сiм Основного потоку.
— Двадцять сiм рокiв, — повторила Дiана. — Так довго... У нас є дочка, Артуре...
— Знаю, рiдна.
— Як вона?
— Нормально. Вона вже доросла. Незабаром побачиш її.
— Вона... не ображається, що я кинула її?
— Нiтрохи. Пенелопа все розумiє.
Дiана втомлено заплющила очi.
— Що тут коїться? — почувся здивований шепiт Моргана.
— Чергове чудо перевтiлення, — так само пошепки вiдповiв Колiн. — Та ще й крутiше за попереднє.
— Я бачила дивний сон, — озвалася Дiана, не розплющуючи очей. — Дивний i страшний. Про те, що втратила тiло... його спалили Формотворчi.
— А потiм?
— Не пам’ятаю... Все як у туманi... Це був жахливий кошмар!..
— Добре, що не пам’ятаєш його, — мимоволi вихопилося в мене.
— Так... це дуже добре. У моєму снi дiвчина... її звали Дейдра... вона сказала... коли я пам’ятатиму про вiчнiсть, яку провела в царствi тiней, то збожеволiю... — Дiана розплющила очi й усмiхнулася. — А насамкiнець Дейдра подарувала менi своє тiло. Смiшно, правда?
Я спробував розсмiятися, але не змiг, лише дико вишкiрився. В Дiанинiм поглядi промайнула тривога.
— То це... був не сон? Я...
— Заспокойся, рiдна. Все вже позаду. Тобi нiчого хвилюватися. Найголовнiше, що ти жива, а решта — дрiбницi.
Дiана пiдняла свою руку (Дейдрину руку!) i глянула на неї.
— Це не моя рука. Я почуваю її як свою власну, але... це не моя рука!