Выбрать главу

— Люба...

— То Дейдра менi не наснилася? Я справдi втратила тiло?

Я зiтхнув i коротко вiдповiв:

— Так.

Якийсь час вона мовчала, уважно розглядаючи свої (тепер уже свої) руки. Потiм сказала:

— Допоможи встати, Артуре.

— Але...

— Я хочу переконатися, що здатна ходити. Я мушу знати, що тiло слухається мене. Iнакше точно збожеволiю.

Проти цього я не мав що заперечити. З моєю допомогою Дiана встала i, загорнувшись у плед, обережно зробила кiлька крокiв. Колiн, Морган i дiвчата дивилися на неї як на повсталу з могили... а власне, так воно й було.

— Здається, все гаразд, — полегшено констатувала вона.

— Так, — пiдтвердив я.

— Здається, в мене гарнi ноги.

— Вони чудовi.

— Схоже, я висока i струнка...

— Так.

Дiана змiряла неуважним поглядом присутнiх i пiдiйшла до стiни, де висiло дзеркало. Побачивши в ньому своє вiдображення, вона захоплено зойкнула, i менi навiть довелося притримати її, щоб не впала.

— Тобi подобається? — запитав я.

— Ще б пак! Ранiш я була просто гарненькою, а тепер... тепер я неперевершена красуня! Ти кохатимеш мене i в цьому тiлi, Артуре? Так?

— Як бо iнакше, — вiдповiв я, мiцно обiйнявши її.

— Нарештi ми разом, любий. Бiльше ми нiколи не розстанемося.

— Бiльше нiколи.

Я зустрiвся поглядом з Даною... Господи, що ж тепер?!! „Я така щаслива, Артуре, — зовсiм недавно сказала Дана. — Така щаслива, що менi страшно. Знаєш, iнодi я боюся, що все це — сон.”

Тодi ми обоє спимо i бачимо сни, — вiдповiв я. — Однаковi сни. Казковi сни.”

Ми прокинулися...

Що ти накоїла, Дейдро? Що ж ти накоїла?!

Ти не вмiєш ненавидiти, але вмiєш мстити. Твоя помста така витончена, що я нiчим не можу дорiкнути тобi. Я щиро вдячний за твоє жорстоке милосердя, за те, що ти зруйнувала моє сiмейне щастя, повернувши менi колишню любов, за те, що моя старша дочка знайшла матiр, а я знову знайшов бiль...

Дякую за все, Хазяйко Джерела.

1994 — 2004 рр.