— Знаю, менi всi так кажуть. Та все одно приємно чути... До речi, якщо ми обоє не готiйцi, то чому розмовляємо цiєю варварською мовою?
— А тобi яка до вподоби — гельська чи валiйська?
— Валiйська.
— То ти з пiвдня? — запитав Кевiн уже валiйською.
— Так. Певнiше, з центру. Iз самiсiнького центру.
— З Авалона?
— Угадав. Я безсоромне столичне дiвчисько.
— Чом це ти безсоромна? — здивувався Кевiн.
— А хiба нi? — сказала Дейдра, взявши панчоху. — Хiба я повелася як сором’язлива дiвчина, коли побачила тебе?
— Ти повелася вiдповiдно до ситуацiї. Якби я мав щодо тебе лихi намiри, а ти кинулася б одягатися, замiсть хапати зброю, мене б це не зупинило. А так я... ну... цього...
Кевiн замовк, безнадiйно заплутавшись у власних словах. Дейдра саме натягала на ногу панчоху, дедалi вище задираючи нижнiй край сорочки. Видовище було ще звабливiше, нiж коли вона була зовсiм без одягу, i остаточно онiмiлий Кевiн жадiбно витрiщився на неї, намагаючись не пропустити нi найменшого її поруху.
Схаменувшись, Дейдра зойкнула й поспiхом осмикнула сорочку.
— Таки я направду безсоромна, — сказала вона. — Та й ти не взiрець делiкатностi.
— Вибач, — засоромлено промимрив Кевiн, вiдвертаючись.
Продовживши вдягатися, Дейдра спитала:
— Ти живеш неподалiк?
— За двi милi звiдси мiй замок Каер-Сейлген. Ласкаво прошу до мене в гостi. — На думку про те, що ця чарiвна дiвчина гостюватиме в нього Кевiновi солодко замлоїло в грудях. — Ти згодна?
— Та вже ж згодна. Якщо не заперечуєш, поїдемо негайно, бо я зголоднiла. Сьогоднi взагалi не снiдала.
— Ми можемо перекусити просто зараз, — запропонував Кевiн. — Я взяв з собою цiлу сумку з усiлякою всячиною. Збирався зробити тут привал на обiд.
Дейдра нетерпляче облизнулася за його спиною.
— То неси її.
Коли Кевiн повернувся, Дейдра, вже одягнена, сидiла на травi й розчiсувала своє пишне волосся кольору мiдi. Поруч iз нею лежав букет лiсових квiтiв, її смарагдовi очi мрiйливо дивилися в небо, а на нiжних рожевих устах грала безтурботна усмiшка.
Кевiн вiдчув, що йому пiдкошуються ноги.
„Боже, яка вона красуня! — замилувано думав вiн. — Хiба мiг я уявити, що на свiтi iснує така довершена, така чиста й невинна краса...”
Втiм, Дейдра навряд чи була невинна в банальному розумiннi цього слова. З її поведiнки Кевiн зрозумiв, що вiн не перший чоловiк, який бачив її голою. Надто вже невимушено вона трималася перед ним без одягу й анiскiльки не соромилася цього. Проте в нiй вчувалося щось незаймано-чисте, цнотливе, майже янгольське... Кевiнове серце стискалося й солодко щемiло.
Знявши з пояса шпагу, щоб не заважала йому, вiн розстелив перед Дейдрою скатертину й видобув iз сумки весь харч, а також двi невеликi пляшки червоного вина. Вiдкоркував їх i передав одну Дейдрi.
— Даруй, але келиха не взяв.
— Не бiда, я вмiю пити i з пляшки.
Не гаючи часу на подальшi розмови, Дейдра зробила ковточок вина, а вiдтак поклала до рота шматок добре пiдсмаженого i приправленого спецiями м’яса. За кiлька секунд, схвально промурмотiвши, вона потяглася за наступним шматком.
Якийсь час вони їли мовчки. Кевiн повiльно жував пирiг з перепелиною начинкою i знай поглядав на Дейдру, яка при всьому своєму вовчому апетитi примудрялася їсти з такою вишуканiстю, нiби сидiла за святковим столом у блискучому товариствi витончених естетiв. З її манер, правильної мови та одягу, дарма що добряче потрiпаному, було видно, що вона дiвчина шляхетського роду. I тим бiльше Кевiн не мiг зрозумiти, як вона опинилася в цiй глушинi, сама-однiсiнька, без супроводу. Та ще й у такому виглядi. Та ще й голодна, налякана...
— А знаєш, — нарештi заговорила Дейдра, — це дивно, що я зустрiла тебе тут. Вiдколи надiйшла звiстка про смерть лорда Шона Мейгi, ми чекали на твоє прибуття до Авалона. Ти ж мав представитися королю як новий герцог Лохланський.
— Я так i збираюся вчинити. Але мiй названий батько заповiдав розвiяти його попiл з фортечного муру Каер-Сейлгена, тому я спершу приїхав у Лохлан. Крiм того, якось незручно було з’являтися перед королем, жодного разу не бачивши своїх володiнь.
— Мабуть, це правильно, — погодилася Дейдра. А пiсля секундної паузи, додала: — Не всi зрадiють твоїй появi в Авалонi. Родичi лорда Шона дуже сподiвалися, що ти залишишся на своєму островi й вiдмовишся вiд спадку.
— Я хотiв вiдмовитися, ще за його життя. Але вiн змусив мене заприсягтися, що я не зроблю цього. — Кевiн сумно зiтхнув. — Бо бачив у менi свого вмерлого в дитинствi сина. Часом менi навiть здавалося, що вiн вважав мене своїм справжнiм сином.
Дейдра пильно вдивилася в Кевiнове обличчя.