— I це ваше чуття каже вам, що я з iншого свiту? — запитав Кевiн.
— З цiлковитою певнiстю. Вчорашнiй день був великим днем для мене... — Архiєпископ на секунду замовк. — Хай простить мене Бог, адже вчора вмер король... Однак саме вчора я вперше побачив вас i остаточно переконався, що iншi свiти iснують насправдi, а не лише в моїй уявi.
Кевiн промовчав, бо не знав, що сказати. У словах прелата про множиннiсть свiтiв було щось щемливо-знайоме, мов тихi звуки колискової, що її в дитинствi спiвала йому мати — гарна темноволоса жiнка з ясними карими очима. Її звали...
Що за дурницi! Як вiн може пам’ятати свою матiр?! Вiн бо ж був немовлям, коли... Зненацька Кевiнове серце закалатало в грудях, у скронях запульсувала кров, а голова неначе розкололася вiд гострого, пронизливого болю. Вiн мало не закричав...
Бiль зник так само несподiвано, як i прийшов. Кевiн сторожко поглянув на архiєпископа. Той дивився на нього пильно i проникливо.
— Вам ще належить збагнути себе, сину мiй, — лагiдно мовив вiн. — Колись це неодмiнно станеться.
Архiєпископ благословив його на прощання й пiшов далi. Кевiн продовжував стояти на перехрестi коридорiв, заглиблений у свої думки. Тiєї митi, коли вiн вiдчув бiль, на нього зiйшло раптове осяяння, немов спалах блискавки посеред ночi. На якусь частку секунди Кевiн побачив те, що ховалося вiд нього в непрогляднiй пiтьмi, але все сталося надто швидко, щоб побачене закарбувалося в його пам’ятi. Натомiсть лишилося бентежне вiдчуття чогось надзвичайно знайомого, що вiн насправдi нiколи не забував, просто зараз не мiг пригадати...
Врештi Кевiн повернув у бiчний коридор, що вiв до захiдного крила палацу, i сходами пiднявся на другий поверх, де були розташованi особистi апартаменти найзнатнiших вельмож королiвства, зокрема i його. Ввiйшовши до свого помешкання, вiн проминув темний передпокiй i опинився у вiтальнi, яку заливало примарне свiтло повного мiсяця. Дверi до невеликої лоджiї були розчиненi, i крiзь тонку фiранку проглядалася кремезна постать.
Кевiн поклав руку на ефес шпаги й тихо прокрався до дверей. Чоловiк, що спокiйно стояв до нього спиною, був одного з ним зросту, навiть трохи вищий, i значно ширший у плечах. Його волосся кольору розплавленої мiдi срiблилося в мiсячнiм сяйвi.
— А, це ти, Моргане! — полегшено мовив Кевiн, упiзнавши незваного гостя. — Як ти ввiйшов?
Морган Фергюсон неквапно повернувся; на його вустах грала впевнена усмiшка. Очевидно, Кевiнова поява не стала для нього несподiванкою.
— Я ж чаклун, i звичайнi замки для мене дрiбницi. Звiсно, я перепрошую, що ввiйшов без дозволу, просто не хотiв чекати в коридорi.
— Все гаразд, — сказав Кевiн. — Просто я думав, що це чужий.
Морган Фергюсон жартiвливо вклонився йому:
— Радий, що ти не вважаєш мене чужим. Ми Колiновi друзi й маємо жити у злагодi. Мiж iншим, я нiтрохи не ображаюся, що Колiн обрав тебе Провiдником.
— Я знаю.
— Це було правильне рiшення, — вiв далi Морган. — Обравши мене, вiн завдав би смертельної образи Маелгоновi й МакКормаку. А якби зупинив свiй вибiр на котромусь iз них, iнший би скаженiв вiд заздрощiв. А так їхня досада невдовзi мине.
— Ерiк Маелгон i зараз нормально до мене ставиться, — зауважив Кевiн.
— Це тобi так здається. Вiн флегмат i зовнi не виказує своїх почуттiв. А насправдi вiн дуже злий. Я кажу це не для того, щоб налаштувати тебе проти Ерiка. Просто ти маєш знати правду.
— Дякую, Моргане. — Кевiн трохи помовчав, потiм нерiшуче запитав: — Як ти думаєш, чому Колiн так довiряє менi? Ми ж iз ним ледве знайомi.
Фергюсон стиха мугикнув.
— Ти вже чув його коронну фразу: „Дейдринi друзi — мої друзi”?
— Так. А що?
— У тiм-то й рiч. Це не просто красивi слова. Як ти, напевно, помiтив, Колiн не схожий на iнших закоханих, вiн зовсiм не ревнує Дейдру. Я пiдозрюю, що вiн не любить її у звичайному розумiннi цього слова, а радше поклоняється їй. I загалом приязно ставився до всiх її хлопцiв... гм... хоч i не заважав Скаженому бароновi вбивати їх. Але ти в особливiй ситуацiї. Ти врятував Дейдру з полону, i тепер Колiн вважає тебе мало не за брата. Це цiлком серйозно.
Дещо збентежений згадкою про Дейдрин порятунок, Кевiн поклав руки на портик лоджiї й задивився на двiрський майдан, по якому парами проходили вартовi. Морган стояв поруч, закинувши голову i спрямувавши погляд у зоряне небо.
— У своїх стосунках з жiнками Колiн взагалi великий дивак, — продовжив вiн за хвилю. — Взяти хоча б Дану. Надзвичайно чарiвна дiвчина. Дуже гарненька, така юна й невинна. — Морган мимоволi облизнув губи. — Вона давно закохана в Колiна, а вiн вперто не вiрить у це, вважає її почуття дитячою примхою. Через Дейдру вiн узяв собi в голову, що не може сподобатися жоднiй жiнцi... От телепень!