Нарештi Кевiн i Дана пiднялися до вiвтаря. На грудях у обох висiли чаклунськi каменi — Знак Життя в Дани i Знак Мудростi в Кевiна. Вони опустилися навколiшки обiруч короля. Тим часом архiєпископ дiстав усипану коштовними каменями золоту корону з великим алмазом чистої води.
— Вiнчає тебе Господь, сину мiй, короною слави та справедливостi! Будь вiрним захисником i слугою своєї держави, i хай допоможе тобi Всевишнiй, творець усього сущого на землi. В iм’я Отця i Сина i Святого Духа. Амiнь!
Вiн поклав на Колiнову голову корону. Знак Сили на грудях короля замерехтiв м’яким червоним свiтлом. Усерединi двох iнших каменiв, Знака Мудростi i Знака Життя, також спалахнули вогники. Лiва рука Кевiна i права рука Дани потяглися до алмаза на коронi й одночасно торкнулися його кiнчиками пальцiв. Кевiн вiдчув, як крiзь нього прокотилася хвиля холоду, на якусь мить його замлоїло...
Ворота вiдчинилися, пропустивши до Джерела чергового неофiта. Колiн зник iз собору — але жодних чарiв, щоб приховати його вiдсутнiсть, накладати не довелося, позаяк...
*
...Колiн стояв навколiшки бiля пiднiжжя високого пагорба, порослого густою лiловою травою. Подекуди виднiлися квiти — бiлi, червонi, жовтогарячi, фiолетовi, жовто-золотi, срiбнi, небеснi... тобто зеленi — бо небо тут переливалося всiма вiдтiнками зеленого кольору, аж до бiрюзового. Сонця видно не було; свiтло випромiнювало саме небо — яскраве, осяйне, мiнливе...
По пологому схилу пагорба до Колiна неквапно спускалася струнка золотоволоса жiнка у слiпучому бiлому вбраннi. Її хода була велична, пружна i грацiозна. Коли вона пiдiйшла ближче, вiн розгледiв риси її обличчя — чiткi, строгi, бездоганно правильнi. В її суворiй красi вчувався крижаний подих снiгових вершин.
Жiнка зупинилася за три кроки вiд нього.
— Вiтаю тебе, Колiне Лейнстер з Авалона!
Її вуста ворушились у цiлковитiй вiдповiдностi з мовленими словами, але її голос дзвенiв i вiдлунювався просто в Колiновiй головi.
З деяким запiзненням Колiн додумався встати з колiн. Тiльки тодi вiн помiтив, що вдягнений не у важкi королiвськi шати, а в простору зелену тунiку з легкої, майже невагомої тканини.
А ще за секунду Колiн збагнув, що ця тунiка — лише iлюзiя, створена його власною уявою, щоб вiн не почувався нiяково без одягу. Насправдi ж вiн був цiлком голий!
— Мiй одяг...
— Вiн лишився в соборi, — вiдповiла жiнка в бiлому. — Так i має бути за ритуалом. Але не турбуйся. Скiльки б ти не пробув тут, твiй одяг не зрушить з мiсця, i ти повернешся в нього.
— Як це?
— Дуже просто. Ти вийдеш iз Ворiт тiєї самої митi, коли й увiйшов. Час тут дуже в’язкий.
— Де „тут”?
— У Безчасiв’ї.
— А що це?
— Перехрестя свiтiв. Мiсце, де знаходиться Джерело Всiх Стихiй, альфа та омега всього сущого.
— А ти хто така, чарiвна ледi? — запитав Колiн, наперед знаючи вiдповiдь.
— Я Хазяйка Джерела. — Вона простягла йому руку. — Ходiмо зi мною, Колiне Лейнстер. Часу в нас удосталь...
*
...I жодних чарiв, щоб приховати його вiдсутнiсть, накладати не довелося, позаяк тiєї ж таки митi Колiн повернувся в собор. Кевiн i Дана встали з колiн i допомогли пiдвестися Колiновi — тепер уже коронованому королю Логрiсу. Вони разом повернулися до пастви.
— Люди! — урочисто проголосив архiєпископ. — Ось ваш король, законний правитель Логрiсу!
— Хай живе король! — вигукнули присутнi.
Церковний хор заспiвав „Многа лiта”. Колiн, у супроводi свого почту та групи прелатiв, рушив до виходу iз собору. За ними почала формуватися процесiя.
— А знаєте, — тихо промовив Колiн до Кевiна й Дани, що йшли обабiч нього, — дядько Брiан помилявся щодо Хазяйки. Вона зовсiм не сувора. Навпаки, дуже мила особа. I красива, i добра... — Тут вiн скоса зиркнув на Дану, i на його вустах заграла нiжна усмiшка. — Але ти поза конкуренцiєю, Дано. Ти найгарнiша в усьому свiтi... в усiх свiтах.
Дана зашарiлася й нишком глянула на Колiна, а вiдтак знову звернула свiй ясний погляд на юрбу простолюду, що вiтав разом з королем i свою майбутньою королеву.
А Кевiн чомусь подумав про Бронвен. I ця думка викликала в нього незрозумiле хвилювання...
Iз глибин пам’ятi...
(продовження)
Ми з Юноною спустилися в лiфтi у глибоке пiдземелля палацу й опинились у просторому примiщеннi, видовбаному в скелi. Це була Зала Переходу, спецiально призначена для сполучення з iншими свiтами. Тут припиняли свою дiю захиснi чари, що наглухо блокували доступ до Тунелю в королiвському палацi й усьому Сонячному Мiстi — столицi Царства Свiтла.