Дейдра оглянула Кевiнову шпагу, погодилася, що клинок начебто срiбний, i водночас визнала, що такого мiцного срiбла не буває.
— Та це ще не все, — додав Кевiн, повернувши шпагу до пiхв i поклавши її на траву. — Поруч зi мною знайшли також повний комплект чоловiчого одягу. I от дивина — зараз це вбрання саме по менi. Нiби на мене шили.
— I що б це значило?
— Не знаю. Але мiй названий батько якось висловив цiкаве припущення. Мовляв, колись я був дорослою людиною, але один злий чаклун, могутнiй чорний маг, перетворив мене на дитину. Лордовi Шону нiколи не бракувало фантазiї. I якщо це так, то злий чаклун дуже прогадав i замiсть шкоди зробив менi велику послугу. Уяви лишень — я отримав можливiсть прожити ще одне життя, уникнути помилок, що їх припустився ранiше... Тiльки от бiда: не пам’ятаю я своє попереднє життя, нiчогiсiнько не пам’ятаю, i уявлення не маю про свої колишнi помилки i про те, як їх уникнути в цьому життi.
— Дивний у тебе гумор, — зауважила Дейдра. — Ти смiєшся з дуже серйозних речей.
Кевiн спохмурнiв:
— Часом варто посмiятися з того, що гнiтить. Якщо до серйозних речей завжди ставитися серйозно, можна з’їхати з глузду.
Дейдра спiвчутливо зазирнула йому в очi:
— Мабуть, у тебе було важке дитинство?
— Скорiше, складне. Допоки на островi з’явився лорд Шон i всиновив мене, я жив у губернаторському домi як вихованець, злиднiв не знав, одержав пристойну освiту, вiдповiдне виховання — словом, грiх скаржитися. — Кевiн гiрко всмiхнувся. — Та бiльшiсть людей цуралися мене, їх вiдлякувало моє загадкове походження... та й зараз вiдлякує.
— Тiльки не мене, — сказала Дейдра й торкнулася пальцями до його руки. — До речi, ти чаклун?
— В тiм-то й бiда, що нi. Коли я був маленький, нiхто не сумнiвався, що маю чаклунський Дар. Це було б логiчно, з огляду на моє загадкове походження. Та, на жаль, життя не завжди пiдкоряється логiцi. Коли я пiдрiс, наш мiсцевий вiдун Етар Альварсон не виявив у мене анi найменшого хисту до магiї. Зовсiм нiчого — а про справжнiй Дар годi й казати. Я неспроможний виконати навiть найпростiшi закляття.
— Ти шкодуєш про це?
— Ще б пак! Як тут не шкодувати.
— Гм, не часто почуєш такi слова вiд провiнцiалiв, — зауважила Дейдра. — Хiба ваш мiсцевий священик не казав, що кожен чаклун, спiлкуючись iз надприродними силами, ризикує своєю безсмертною душею? Церква стверджує, що вiдсутнiсть чаклунського Дару — це i є справжнiй Божий дар, що вберiгає вiд диявольських спокус.
— Все це дурницi, — вiдповiв Кевiн. — Просто незграбнi потуги обдiлених природою людей звести свою неповноцiннiсть у ранг особливої чесноти... — Тут вiн з запiзненням прикусив язика й винувато глянув на Дейдру. — Ой, вибач...
— Нiчого, — глухо сказала вона i мiцно стисла раптово зблiдлi губи. На її обличчi промайнув вираз, схожий на гримасу пекучого болю. — Все гаразд.
А Кевiн подумки вилаяв себе за дурiсть. Захопившись розмовою, вiн геть забув про те, що знали всi в Логрiсi: покiйна Дейдрина мати була необдарована — тобто не мала чаклунського Дару, i її донька народилася без магiчних здiбностей. Через це Дейдра почувалася бiлою вороною в королiвськiй сiм’ї, де всi були чаклуни й вiдьми, а її батько, король Брiан, володiв загадковою Споконвiчною Силою, яку, за переказами, їхнiй далекий предок, вождь скоттiв Гiломан, отримав пiсля смертi легендарного короля Артура, останнього з династiї Пендрагонiв. Незважаючи на це (а скорiше, завдяки цьому — адже звичайнi люди побоюються чаклунiв), Дейдра зажила великої любовi серед простого народу i була, поза сумнiвами, найпопулярнiшою особою з усiх членiв королiвської родини. Проте Кевiн сильно сумнiвався, що загальна любов i популярнiсть достатньою мiрою компенсували Дейдрi її вроджену неповноцiннiсть...
— От бачиш, як багато в нас спiльного, — нарештi озвалася вона, швидкими ковтками допивши вино з другої пляшки. — Ти шкодуєш, що не чаклун, я шкодую, що не вiдьма... i мало сказати, що просто шкодую. Отож ми можемо разом жалiти себе. Удвох якось веселiше. — Дейдра сумно зiтхнула. — Мiй батько утнув величезну дурницю, коли одружився з дiвчиною нечаклунського роду. Як правило, такi шлюби залишаються бездiтними, але їм пощастило... вони вважали, що пощастило. Та я про це iншої думки. Я б волiла взагалi не народжуватися, анiж бути такою... калiкою.
Кевiн стривожено подивився на неї. Видно було, що вона добряче сп’янiла, тiльки от випите вино зовсiм не звеселило її, а навпаки — навiяло смуток.
— Не кажи так, Дейдро!
Вона знизала плечима:
— Я кажу, що думаю. Адже я справдi калiка — на вiдмiну вiд звичайних людей. Вони просто необдарованi, а я напiвкровка... хай йому грець. Хисту до магiї не маю нiякого, але належу до чаклунського свiту, де почуваюся чужою. От мiй брат був повноцiнний чаклун... та це його не врятувало.