— Якщо це правда, — спроквола мовив я, — то навряд чи король Артур був адептом Порядку, як стверджує Книга Пророкiв Мiтри.
— Мiж iншим, — зауважила Дiана, — немає жодного переконливого свiдчення, що твiй прадiд володiв Знаком Янь. Я взагалi вважаю, що людина неспроможна опанувати сили Порядку або Хаосу, не утративши своєї людяностi. А король Артур, без сумнiву, був людяною людиною.
— Отже, вiн мав силу iншого роду. Силу, породжену Джерелом.
— Силу Рiвноваги, — додала Дiана, — Можливо, ще небезпечнiшу за Порядок i Хаос разом узятi. Не даремно ж твiй прадiд приховав її походження.
— А Ворог розкрив нам таємницю, — пiдхопив я. — I не думаю, що зробив це з щирими намiрами. Мабуть, вiн розраховує, що Джерело, втрутившись у протистояння мiж Порядком та Хаосом, схилить шальки терезiв на користь останнього. Але цього не можна допустити. Сила Рiвноваги має й надалi служити Рiвновазi.
Дiана стривожилася:
— Артуре, невже ти...
— Так, — рiшуче вiдповiв я. — Можна не сумнiватися, що найближчим часом з’явиться чимало охочих знайти шлях до Джерела й оволодiти його Силою. I я зовсiм не впевнений, що вони застосують її належним чином. Тому я маю випередити iнших i взяти ситуацiю пiд свiй контроль.
Дiана приречено зiтхнула й погладила мене по щоцi.
— Ти авантюрист, Артуре, — сказала вона. — Ти такий нерозсудливий... Та саме за це я тебе й люблю.
Ось так починалася ця iсторiя...
Роздiл 12
До вечора Дейдрин настрiй, зiпсований необережними словами Кевiна, нiтрохи не покращився. Вона ледве дочекалася завершення урочистої частини бенкету, пiсля чого попрощалася з присутнiми й пiшла до себе. Десь за чверть години по тому Кевiн потайки, як робив це впродовж останнiх трьох мiсяцiв, прокрався в її покої. Вiн застав Дейдру в лiжку. Вона ще не спала й гортала грубезну книжку — то був Птолемеїв „Альмагест”.
— Iди геть, — сказала Дейдра з болем та мукою в голосi. — Я не хочу тебе бачити.
Кевiн присiв на край лiжка, забрав у неї книжку й поклав на столик.
— Вибач, рiдна. Вибач, що скривдив тебе.
Дейдра вiдвернулася.
— Ти тут нi до чого, Кевiне. Просто я... я тобi не пара.
— Не кажи дурниць!
— Це не дурницi, це правда. Ми довго обманювали себе й один одного, але не можна все життя втiкати вiд реальностi — вона однаково дихатиме нам у спину. Моя неповноцiннiсть колись стане помiж нами, i ти проклянеш той день, коли зв’язався з мною.
Кевiн зiтхнув:
— Зараз ти не в настрої, Дейдро. Поговорiмо про це завтра.
— Завтра я скажу тобi те ж саме, Кевiне МакШон... вiрнiше, Артур Пендрагон. Принц iз Дому Свiтла.
Кевiна раптом охопив жар. Його серце важко загупало в грудях, а в скронях запульсував тупий бiль.
— Що ти сказала? — через силу прохрипiв вiн.
— Я назвала твоє справжнє iм’я. Твiй названий батько, лорд Шон, мав рацiю. Перш нiж стати дитиною, ти був дорослим чоловiком — принцом Артуром, сином Утера Пендрагона.
— Що за маячня! — заперечив Кевiн, однак дедалi сильнiший бiль у скронях пiдказував йому, що це не така вже й маячня. Дейдринi слова розбудили в його пам’ятi якiсь туманнi образи, такi розпливчатi й нечiткi, що вiн не мiг збагнути їхнє значення. А проте, в них було щось до болю знайоме, близьке та рiдне, воно ятрило душу, бентежило розум... — Що за маячня! — вперто повторив вiн. — Утер Пендрагон був батьком короля Артура.
— То був iнший Утер, твiй предок по батькiвськiй лiнiї. А твою матiр звуть як язичницьку богиню — Юнона. Принцеса з Дому Сутiнкiв.
ЮНОНА! МАМА!..
Кевiнова голова розболiлася не на жарт. Вiн стиснув долонями скронi i протяжно застогнав:
— Великий Мiтро!
— Оце саме, — вiдгукнулася Дейдра.
— Що? — запитав Кевiн. — Що „оце саме”?
— Ти сказав: „Великий Мiтро”.
— Га? — здивувався Кевiн i тут-таки згадав, що справдi це говорив. — Атож, я так i сказав. Не розумiю, з якого дива...
— Зате я розумiю. Король Утер — наш Утер — поклонявся боговi Мiтрi, Князевi Свiтла. Його син, король Артур, хоч i був хрещений, небезпiдставно пiдозрювався в таємнiй прихильностi до культу Мiтри. От i ти, їхнiй нащадок...