За своїм статусом Кевiн належав до найвищої логрiйської аристократiї. Закони та звичаї країни не вiдрiзняли прийомних дiтей вiд рiдних, отож вiн, офiцiйно всиновлений бездiтним лордом Шоном Мейгi, успадкував не лише титул i володiння свого названого батька, а й усю його знатнiсть. Та навiть високе становище Кевiна не могло перекреслити того факту, що вiн, народжений невiдь ким, невiдь вiд кого i невiдь де, завжди залишиться для людей чужинцем з дуже пiдозрiлим походженням. Це, серед iншого, й вiддаляло його вiд Дейдри. Логрiйцi — i знать, i простолюд — навряд чи захочуть, щоб чоловiком їхньої принцеси, загальної улюбленицi, став якийсь найда, хай навiть вiн тричi герцог.
А втiм, не це було головне. Прiрву мiж Кевiном та Дейдрою поглиблювала ще одну обставина, жорстока у своїй невблаганнiй об’єктивностi, непiдвладна людськiй волi. Дейдра не була проста необдарована, вона була напiвкровка, а це значило, що її шлюб з чоловiком, що не має чаклунського Дару, найпевнiше, буде безплiдний. Якщо навiть станеться чудо, i в неї народяться дiти, то всi вони теж будуть напiвкровки i не зможуть претендувати на престол. Такий був закон — принц, позбавлений хисту до магiї, не може стати королем...
Його похмурi роздуми перервала Дейдрина поява. Вона вийшла на палубу, одягнена в розкiшну оксамитову сукню її улюбленого аквамаринового кольору, що так пасував до її смарагдових очей. Густе волосся дiвчини було заплетене в коси i складене на головi у виглядi вiнка — чи, швидше, корони. Дейдра влаштувалася на лавi поруч iз Кевiном i взяла його за руку.
— Ну от, знову засумував, — промовила вона докiрливо. — Прошу тебе, любий, не переймайся майбутнiм. У нас все буде гаразд, я обiцяю.
— I скiльком ти вже це обiцяла? — раптом запитав вiн.
Дейдра нiяково вiдвела погляд, щоки її порожевiли. Кевiн одразу пожалкував про свої слова, якi вихопились у нього мимоволi. Звичайно, вiн знав, що був у неї далеко не перший; навiть до їхнього острова доходили чутки про велелюбнiсть i непостiйнiсть королiвської доньки. Проте за весь час знайомства вони жодного разу не торкалися цiєї теми, хоча сам Кевiн чесно розповiв їй про двох дiвчат, що були в нього ранiше. Але про Дейдриних хлопцiв чути не хотiв — боявся, що їх було аж надто багато.
— Ти ревнуєш? — нарештi озвалася вона.
— Ще б пак, — неохоче зiзнався вiн. — Страшенно ревную. Ладен убити кожного, хто...
Тут Кевiн затнувся, бо Дейдра рвучко повернула до нього голову. В її очах застиг бiль i гнiв.
— Нiколи... — напружено промовила вона, — нiколи так не кажи... Не смiй навiть думати про це. Зрозумiв?
— Вибач, — винувато промимрив Кевiн. Така рiзка реакцiя спантеличила його.
Якийсь час вони мовчки дивилися на захiд, де поступово розгорялася вечiрня заграва. А на пiвднi, прямо за курсом корабля, з-за обрiю виростали вежi великого мiста.
— Хочеш знати, як я втекла вiд викрадачiв? — запитала Дейдра.
— I як?
— Менi допомiг один з них. Я закохала його в себе, заморочила йому голову, пообiцяла, що батько винагородить його за мiй порятунок... ну, i я в боргу не залишуся. Ми втекли разом, а потiм я вбила його.
— Чому?
— Менi було гидко, Кевiне. Ти навiть не уявляєш... — Дейдра мерзлякувато пощулилася. — Коли вiн став вимагати обiцяної винагороди, почав чiплятися до мене, я вихопила його пiстоль i вистрiлила йому в обличчя. А тодi злякалася, скочила на коня й помчала свiт за очi. Забула навiть про зброю та харч. Щастя, що до кордону було недалеко... Отака правда про мою втечу — але її я не розповiм нiкому, навiть батьковi.
— Ти не зробила нiчого ганебного.
— А якби я вiддалася йому, що б ти сказав?
— Те ж саме.
Дейдра зiтхнула:
— Принаймнi, тодi я вчинила б чесно. А так я обдурила його... i вбила.
— Вiн був злочинець.
— Але вiн допомiг менi.
— Вiн брав участь у твоєму викраденнi i сам був причиною свого нещастя.
— Вiн лише виконував накази свого короля. А потiм зрадив його, пiддався на мої вмовляння, повiрив моїм обiцянкам.
— Ти не мала iншого виходу, — переконував її Кевiн. — Обман був твоєю єдиною зброєю. Обдурити ворога — це не пiдлiсть, а вiйськова хитрiсть.
— Може й так, але... Я ж таки збиралася вiддатись йому, правда! Думала, що це буде просто, бо я... — Вона густо почервонiла. — Словом, я повелася як нахабна повiя, що отримала грошi наперед i не захотiла їх вiдробляти.
Кевiн розгублено похитав головою:
— Дивний у тебе погляд на речi.