— Етар Альварсон? — Колiн скептично пхикнув. — Та що може тямити вiдун у справжнiй магiї! У порiвняннi з ним навiть мiй брат Емрiс може видатися могутнiм чаклуном. До речi, ти знаєш, хто такi вiдуни?
— I хто ж?
— Тi самi чаклуни, але з непробудженим Даром. Вони лише догоджають силам, а не керують ними, вони марiонетки в руках стихiй.
— Проте, вони на щось годнi, — сумно заперечив Кевiн; iскра надiї, що була зажеврiла в його серцi, згасла.— Якби я мав непробуджений Дар, то змiг би виробляти вiдунськi штучки.
— Не конче. Зрiдка буває так, що Дар, поки вiн не пробуджений, нiяк не виказує себе. Наприклад, моя кузина Монгфiнд...
— А як виявити такий Дар? — схвильовано перебив його Кевiн.
Колiн, здавалося, чекав на це.
— Без проблем, — вiдповiв вiн i зняв з шиї золотий ланцюжок, на якому висiв його чаклунський камiнь. — Це Вогнезор, магiчний артефакт. Вiн дозволяє концентрувати i спрямовувати чари. В нашому випадку, допоможе з’ясувати, чи є в тебе Дар.
Кевiн узяв до рук Вогнезор i запитливо глянув на Колiна, чекаючи подальших розпоряджень.
— Тепер стисни його в долонi i не випускай, хоч як би яскраво вiн не свiтився.
Колiн заплющив очi, його обличчя набуло зосередженого виразу. Кiлька секунд нiчого не вiдбувалося, аж це Кевiн помiтив, що крiзь його стиснутi пальцi пробивається червоне свiтло. Поступово воно стало таким яскравим, що Кевiновi здалося, нiби тримає в руцi полум’я, яке от-от припече йому долоню. Якби не Колiнове попередження, вiн напевно випустив би камiнь...
А наступною митi пошкодував, що не зробив цього.
Раптом свiтiння згасло, i тут Кевiна пронизав такий гострий бiль, що вiн не закричав лише з тiєї причини, що йому перехопило подих. Камiнь випав з його розчепiреної долонi на стiл.
Коли в очах Кевiновi прояснiло, вiн побачив перед собою усмiхнене обличчя Колiна. Принц надягав на шию ланцюжок з Вогнезором.
— Аби полегшити твої страждання, — задоволено промовив той,— скажу одразу, що цей бiль свiдчить про наявнiсть у тебе повноцiнного Дару. Iнакше ти нiчого б не вiдчув.
— Правда? — простогнав Кевiн, витираючи сльози. Зараз вiн був не в тому станi, щоб радiти цiй звiстцi.
— Щира правда, — пiдтвердив Колiн, наливаючи до його келиха вiскi. — Ось, випий.
Кевiн узяв тремтливою рукою келих i зробив добрячий ковток. Вiскi обпекло йому горло, а по тiлу розлилося приємне тепло. Знесилено вiдкинувшись на спинку стiльця, вiн прикрив очi i мляво спитав:
— А менш болючого способу виявлення Дару ти не знаєш?
— Авжеж знаю. Та я хотiв вiд самого початку показати тобi, що таке справжнi чари i якi вони небезпечнi — не лише для iнших людей, а й для тебе. Мушу попередити, що пробудження Дару в твоєму вiцi — дуже ризикована справа.
— Чому?
— Бо, на жаль, ти спiзнився. Оптимальний вiк для пробудження — шiсть-сiм рокiв; а що старша дитина, то вища ймовiрнiсть рiзних небажаних наслiдкiв. У вже дорослих людей спроба пробудження взагалi призводить до калiцтва i навiть до смертi... Але ти ще не цiлком дорослий, ти — на самiй межi. Ще кiлька рокiв — i було б узагалi безнадiйно. Хоча й так ризик завеликий. Бiльшiсть чаклунiв та вiдьом, чий Дар не був пробуджений вчасно, вiдмовляються ризикувати i на все життя лишаються вiдунами.
— Ну, менi кар’єра вiдуна не свiтить, — сказав Кевiн, потроху опанувавши себе. I сам здивувався тому спокоєвi, з яким сприйняв звiстку про свiй Дар. Десь у глибинi душi вiн завжди був певен, що є чаклуном, а твердження Альварсона про вiдсутнiсть у нього хисту до магiї вважав якимсь прикрим непорозумiнням. — Я ж не маю вiдунських здiбностей... Та навiть якби мав, не вдовольнився б цим. Навiщо догоджати силам, якщо я зможу керувати ними.
— А не боїшся за своє життя?
— Звичайно, боюся. Але можна боятися i попри це ризикувати. Я завжди хотiв бути чаклуном. I тепер, коли моя мрiя здiйснилася, хiба можу вiдступити перед небезпекою.
Колiн пильно подивився на нього:
— А ти хоробрий, Кевiне МакШон. Ти не прикидається, тобi справдi начхати на небезпеку. I це дуже добре. Впевненiсть — уже половина успiху. Я попрошу дядька Брiана, щоб вiн особисто взявся за пробудження твого Дару. Сподiваюся, зi своєю Силою вiн допоможе запобiгти серйозних ускладнень.
— Я багато чув про Споконвiчну Силу, — сказав Кевiн. — Та все з давнiх легенд. А в чому конкретно вона полягає?
Колiн знизав плечима:
— Менi здається, що радше в потенцiйних можливостях її власника, нiж у реальнiй могутностi. Але про це я можу лише гадати. Дядько Брiан нiколи не говорив iз мною про свою Силу, вона є табу в нашiй родинi.
— Даруй, я не знав.
— Пусте. Нiхто нiяких заборон не встановлював. Просто ми самi уникаємо таких розмов. Може, це почуття провини, а може, звичайнiсiнький сором. Адже нiхто з Лейнстерiв не змiг по-справжньому опанувати Силу — так, як володiв нею король Артур.