Симон струсив із себе спогади і зосередився на водоспаді між двома мостами. А конкретніше – на постаті, що завмерла там посередині, наче на фотографії.
– Ми думаємо, він поплив униз за течією, – сказав Симону офіцер бригади, що першою прибула на місце. – А потім зачепився одягом за якусь перешкоду, що стирчить із води. Річка здебільшого настільки мілка, що її можна вбрід переходити.
– Гаразд, – сказав Симон, посмоктуючи снус [3] і схиливши голову набік. Чоловік висів головою вниз, просто посередині водоспаду, розставивши руки; каскади води утворювали білий ореол навколо його голови і тіла. Ця картина нагадала йому про волосся Ельзе. Інші полісмени з бригади, нарешті, спустили човен на воду і тепер намагалися звільнити тіло.
– Закладаюсь на пиво, що це самогубство.
– Я думаю, ти помиляєшся, Еліасе, – зауважив Симон, виколупуючи пальцем з-під верхньої губи зжовану порцію тютюну.
Він уже був кинув жуйку в річку, але вчасно зупинився. Не ті нині часи. Він озирнувся, шукаючи поглядом урну для сміття.
– То що, на пиво не закладаєшся?
– Ні, Еліасе, не буду.
– Ой, вибач, я забув… – зніяковів колега.
– Усе гаразд, – промовив Симон, ідучи геть.
Дорогою він кивнув високій блондинці в чорній спідниці й короткому жакеті. Якби не посвідчення офіцера поліції, що теліпалось у неї на шиї, він подумав би, що вона банківський клерк. Він кинув снус у зелене відро для сміття в кінці мосту, і спустився на берег річки, за давньою звичкою ретельно оглядаючи територію.
– Старший інспектор Хефас?
Еліас звів очі догори. Особа, що зверталась до нього, уособлювала архетип скандинавської жінки, як його уявляють собі іноземці. Напевне, подумав Еліас, вона почувається надто високою і саме тому нахиляється вперед і носить взуття без підборів.
– Ні, це не я. А ви хто?
– Карі Адель, – показала вона своє посвідчення на ланцюжку навколо шиї. – Мене щойно включили у відділ розслідування вбивств. Сказали, що я знайду старшого інспектора тут.
– Ласкаво просимо. А навіщо тобі Симон?
– Він буде моїм наставником.
– Тобі пощастило, – сказав Еліас і вказав на чоловіка, що простував уздовж берега. – Ото він ходить.
– А що він там шукає?
– Речові докази.
– Але докази, звісна річ, будуть у річці, де тіло знайшли, а не вниз за течією.
– Авжеж. Тому він припускає, що ми вже обстежили цю територію. І ми таки обстежили.
– Твій колега сказав – це скидається на самогубство?
– Так, я допустився помилки, намагаючись закластися з ним щодо цього на пиво.
– Справді?
– У нього є проблема, – сказав Еліас. – Тобто була проблема.
Він зауважив, що жінка підняла брови.
– Це ні для кого не таємниця, – пояснив він. – І буде ліпше, коли ти теж знатимеш, якщо вам працювати разом.
– Ніхто не застеріг мене, що я працюватиму з алкоголіком.
– Він не алкоголік, – заперечив Еліас. – Азартні ігри. Ігроманія.
Вона поправила зачіску, заклавши за вухо пасмо русявого волосся, і примружилась проти сонця.
– Які саме ігри?
– Програшні, наскільки я розумію. Та якщо вам бути партнерами, маєш нагоду сама його розпитати. Звідки ти?
– Відділ боротьби з наркотиками.
– Ну, тоді ти знаєш про річку все.
– Так, – примружила вона очі, дивлячись вгору, на підвішене у водоспаді тіло. Це, звісно, міг би бути порахунок наркоділерів; але місце дії зовсім невідповідне. Так далеко вгору річкою важкими наркотиками не займаються: ця діяльність зосереджена нижче за течією, на Шоус-плас і Нібруа. А в порахунках за канабіс зазвичай до вбивства не доходить.