– Так, – сказала Марта. – Взуття безпритульних.
Великі партії синіх кросівок були пожертвувані різним благочинним організаціям у 1980-ті роки норвезьким військом зі складських надлишків, і ця взувачка відтоді зробилася прикметою наркоманів і бездомних.
– Дякую, – промовив він тихо.
Власне, до психотерапевта Марта вперше змушена була звернутись через одного пожильця, що не став їй дякувати. То було не перше і не останнє в нескінченній низці «неподяк» від людей, котрі, самі себе знищуючи, якось іще існують лише завдяки соціальній державі та різним благочинним організаціям, на ганьблення і паплюження яких ті ж таки наркомани гайнують більшість свого часу поза кайфом. Вона тоді зірвалася. Сказала йому: нехай іде під три чорти, якщо йому не подобається розмір одноразового шприца, який він отримує безкоштовно, і нехай іде в свою кімнату, за яку шість тисяч крон на місяць сплачує соціальна служба, щоб він там накачувався наркотиками, кошти на які він здобував викраденням велосипедів по всьому кварталу. До своєї скарги на Марту той пожилець долучив іще історію свого нещасливого життя на чотирьох сторінках. Вона змушена була вибачитись.
– Ходімо, я відведу тебе у твою кімнату, – сказала вона новачкові.
Дорогою на другий поверх вона показала йому ванні кімнати і туалети. Повз них дибали чоловіки з осклянілим поглядом.
– Ласкаво просимо в головний супермаркет наркотиків Осло, – сказала Марта.
– Тут? – запитав хлопець. – Ви дозволяєте наркоторгівлю?
– Суворо за правилами Центру – ні. Але ж очевидно: якщо ти вживаєш наркотики, вони у тебе є в тій чи іншій кількості. І я кажу тобі про це, бо тобі варто знати, що ми не перевіряємо, тримаєш ти у себе один грам чи кілограм. Ми не контролюємо того, що купується і продається в кімнатах. Ми заходимо всередину, тільки якщо підозрюємо факт зберігання зброї.
– А її тут зберігають?
Вона глянула на нього скоса.
– Чому ти питаєш?
– Просто хочу знати, наскільки небезпечно буде тут мешкати.
– Наркоділери мають тут своїх кур’єрів, яких використовують також у ролі громил, і ті вдаються до будь-яких засобів, від бейсбольних бит до вогнепальної зброї, щоб вибити борги з решти мешканців. На тому тижні я брала участь у рейді на одну кімнату і знайшла там під ліжком гарпунну гвинтівку.
– Гарпунну гвинтівку?
– Так. Заряджений «Стінг-65».
На свій власний подив, вона засміялась, і він усміхнувся їй у відповідь. У нього була приємна усмішка. Як, зрештою, у багатьох з них.
Перш ніж відімкнути кімнату 323, вона постукала.
– Нещодавно сталася пожежа. Після неї ми тимчасово закрили кілька кімнат і через це змушені були підселити частину пожильців у кімнати до інших, на час, доки усунемо пошкодження. Твого сусіду по кімнаті звати Джоні, але всі називають його Джоні Пума. У нього синдром хронічної втоми, і він більшу частину дня залишається в ліжку. Але він лагідний, спокійний хлопець, тому я не думаю, що у вас можуть виникнути з ним якісь непорозуміння.
Вона відчинила двері. Штори були спущені, і всередині панувала напівтемрява. Вона увімкнула світло. Люмінесцентні лампи кілька разів блимнули, перш ніж засвітитись.
– Як приємно, – сказав хлопець.
Марта оглянула кімнату. Їй ще ніколи не випадало чути, щоб хтось змалював помешкання в Центрі Іла як «приємне», якщо тільки не в саркастичному контексті. Але, як на те, він був правий. Лінолеум, щоправда, витертий, а блакитні стіни побиті й помальовані графіті, які навіть лугом не виводяться, але приміщення чисте і світле. Меблі складалися з двоярусного ліжка, комода і подряпаного низького столика з облупленою фарбою; усе це було ціле і в робочому стані. У повітрі стояв специфічний дух від чоловіка, що спав на долішньому ліжку. Хлопець заявив, що у нього ніколи не бувало передозувань, тому вона дала йому горішнє місце. Долішні заведено було віддавати пожильцям, більш схильним до передозування: звідти їх набагато легше було, в разі чого, перемістити на ноші.
– Ось, будь ласка, – подала йому Марта брелок з ключем. – Я буду твоєю основною контактною особою. Це означає, що в разі будь-якої потреби ти можеш звертатись до мене. Ясно?
– Дякую, – відповів він, беручи синій пластиковий брелок і дивлячись на нього. – Дуже тобі вдячний.
Розділ 13
– Він уже спускається, – гукнула реєстратор до Симона і Карі, які сиділи на шкіряному дивані під велетенською картиною, що зображала щось, що могло бути світанком.
– Вона це казала десять хвилин тому, – прошепотіла Карі.