– То що ми тут робимо? – поцікавилась Карі, нетерпляче копаючи ногами асфальт.
– А тобі сьогодні треба десь бути? – поцікавився Симон і озирнувся довкола.
Повз них неквапливо проїхав автомобіль, усміхнений жебрак запитав, чи не розміняють вони 200-кронову банкноту, пара в дизайнерських сонцезахисних окулярах і з дитячим візочком, у нижньому лотку якого лежав одноразовий гриль, прочимчикувала поряд, сміючись над чимось своїм. Він любив Осло під час літніх канікул, коли місто звільняється від надміру людей і стає знову таким, як колись. Велике село його дитинства, де нічого особливого не траплялося, а все, що траплялося, справді щось означало. Місто, яке він розумів.
– Наші з Семі друзі запросили нас на вечерю.
Друзі, подумав Симон. Він теж колись мав друзів. Що з ними сталося? Можливо, вони ламають голову над таким самим питанням. Що сталося з ним? Він не знає, чи міг би він дати їм доладну відповідь.
Глибина річки становила близько одного метра, щонайбільше – півтора. У деяких місцях з води стирчали брили. У протоколі розтину згадувались тілесні ушкодження, які можуть виникнути при падінні з певної висоти і здатні пояснити перелом шиї, що, власне, й став фактичною причиною смерті.
– Ми тут, бо ми обстежили річку Акер угору і вниз звідси, але це єдине місце, де міст достатньо високий, а вода достатньо мілка для того, щоб ударитись об камені настільки сильно. Крім того, цей міст найближчий до притулку.
– До соціального центру, – виправила його Карі.
– Ти б спробувала тут накласти на себе руки?
– Ні.
– Я маю на увазі, якби ти справді мала такий намір.
Карі припинила човгати ногами. Подивилась униз, перехилившись через поручні.
– Припускаю, що я б обрала більшу висоту. Тут занадто великий ризик вижити. Завеликий ризик опинитись в інвалідному візку.
– І ти також не штовхала б із цього мосту когось, кого намагалась би вбити?
– Ні, ймовірно, ні, – позіхнула вона.
– Таким чином, ми шукаємо того, хто зламав карк Перу Волану, а звідси зіпхнув його тіло в річку.
– Це те, що ви називаєте версією, я гадаю?
– Ні, це те, що версією називаємо ми. Що ж до вашої вечері…
– Так?
– Зателефонуй своєму благовірному і скажи, що гості відміняються.
– Он як?
– Ми починаємо поквартирне опитування потенційних свідків. Ти можеш, наприклад, починати стукати у двері всіх помешкань, чиї балкони виходять на річку. Далі нам треба буде прочесати архіви тонким гребінцем на предмет потенційних переламувачів карку.
Симон заплющив очі і глибоко вдихнув.
– Тебе не зачаровує Осло влітку?
Розділ 9
Ейнар Харнес ніколи не прагнув урятувати цілий світ. Ні, тільки невеличку його частину. Якщо ж конкретно – то свою особисту частину. Заради цього він взявся за вивчення права. Тільки невеликої його частини. Себто – такої лише, щоб якось скласти іспит. Тоді влаштувався на роботу в адвокатську контору, що практикувала винятково у нижчому сегменті кримінального права Осло; працював на них доволі тривалий час, аж доки сам отримав ліцензію; тоді заснував свою власну фірму з Еріком Фалбакеном – старіючим алкоголіком, що ледве тримався на плаву, – і разом вони виробили новий рівень дна в юридичній практиці. Вони бралися за найбезнадійніші справи і програли кожну з них, але в процесі цієї діяльності здобули репутацію захисників найнижчих верств суспільства. Характер їхньої клієнтури означав, що юридичне партнерство Харнес amp; Фалбакен отримувало платню за своїми рахунками – якщо, звісно, такі взагалі виписувались, – того самого дня, коли клієнти отримували свої виплати з соціального страхування. Ейнар Харнес дуже скоро усвідомив, що служить не в системі правосуддя, а в альтернативній системі стягнення заборгованостей, – разом з громилами, колекторами і ворожками. Він за гроші погрожував боржникам своїх клієнтів судовими позовами, за мінімальну зарплатню наймав найнікчемніших нездар і беззастережно обіцяв потенційним клієнтам перемогу в суді у безнадійних справах. Та хоч би там як, а Харнес мав одного клієнта, завдяки якому його фірма міцно стояла на ногах. Цікаво, що ім’я цього клієнта ніколи не фігурувало у звітній системі контори, якщо взагалі можна назвати системою суцільний хаос, що панував у картотеці, яку впорядковувала недбала секретарка у ті більш-менш короткі періоди, коли вона не перебувала на лікарняному. Цей клієнт ніколи не зволікав з оплатою, за послуги, як правило, сплачував готівкою і зазвичай не просив виписувати рахунки. Найімовірніше, за роботу, яку Харнес мав виконати для нього у найближчі години, він теж сплатить без квитанції.