Попри те, наказ був виконаний. Усвідомлення того, що перед вами відчайдух зі смертельною зброєю в руках, діє сильніше за найавторитетніший голос. Усі троє вмить опустились на коліна і заклали руки за голови – так, ніби це відбувались навчальні заняття, ніби вони відпрацьовували дії у відповідь на погрози зброєю. Вони, можливо, й відпрацьовували. Вони знали, що цілковита капітуляція є єдиною адекватною відповіддю. І, напевне, єдино прийнятною для їхнього рівня зарплатні.
– Лягайте на підлогу. Долілиць!
Вони виконали слово в слово. Наче за помахом чарівної палички.
Він оглянув панель управління. Знайшов кнопку, що відмикала і замикала двері до камер. Тоді ту, яка блокувала шлюзи й обидва входи-виходи. І нарешті велику червону кнопку – універсальну, – ту, яка відмикала всі до одної двері і могла застосовуватись тільки в разі пожежі. Він натиснув цю кнопку. Протяжний сигнал повідомив, що вся в’язниця відімкнена. І враз кумедна річ спала йому на думку. Це ж саме те, чого він завжди прагнув. Стояти капітаном на містку свого корабля.
– Так і лежати долілиць, – наказав він голосом, що вже набрав сили. – Якщо хтось із вас намагатиметься зупинити мене, я і мої спільники помстимося вам і вашим родинам. Пам’ятайте, хлопці, що я все знаю про вас. Тріне, Вальбор…
Він перерахував імена їхніх дружин і дітей, школи їхніх малюків, їхні захоплення, адреси, за якими кожен з них мешкав, – інформацію, накопичену впродовж років мимоволі, завдяки щоденному спогляданню моніторів. Закінчивши свій монолог, він залишив їх. Вийшов з дверей диспетчерської, а тоді кинувся бігти. Він помчав коридором, потім униз, поверхом нижче. Рвонув на себе перші двері. Вони піддалися. Він побіг далі, наступним коридором. Серце скажено калатало, він стільки часу не займався фізкультурою, не тримав себе у належній формі. Гаразд, він мав намір почати нині. Другі двері теж відчинились. Його ноги відмовлялися далі рухатись так швидко. Можливо, давався взнаки рак, можливо, він уже проник у його м’язи й ослабив їх. Треті двері вели до шлюзу. Відлічуючи секунди, він чекав, доки попередні двері з низьким гуком зачинялися за ним. Він дивився в глибину коридору, в бік перевдягалень персоналу. Коли він, нарешті, почув, що двері за ним зачинилися, він схопив клямку наступних дверей перед собою. Натиснув на неї і потягнув двері на себе.
Марно.
Прокляття! Він потягнув сильніше. Двері не піддавалися ні на міліметр.
Він подивився на білу пластину сенсора біля дверей. Притиснув до нього вказівний палець. Індикатор секунди на дві засвітився жовтим, розмірковуючи, тоді спалахнуло червоне світло. Йоганнес знав: це означає, що його відбитки пальців не розпізнані, але він таки знову спробував відчинити двері. Він у пастці. Поразка. Він опустився перед дверима навколішки.
І тієї самої миті почув голос Гейра Ґолдсруда:
– Йоганнесе, вибачай.
Голос, що долинав із селектора у верхній частині стіни, здавався напрочуд спокійним, майже розрадливим.
– Йоганнесе, ми просто виконуємо кожен свою роботу. Якби ми зраджували свій обов’язок щоразу, коли хтось загрожує нашим сім’ям, то в усій Норвегії не залишилось би кому працювати по в’язницях. Не метушись, ми зараз прийдемо і заберемо тебе. Ти просунь пістолет через ґрати, щоб ми не мусили пускати на тебе газ, згода?
Йоганнес подивився в камеру. Бачать вони відчай на його обличчі? Чи бачать полегшення? Полегшення від того, що втеча його закінчилася тут і що життя триватиме так само, як раніше. Більш-менш так само. Про миття підлог нагорі, звісна річ, доведеться забути.
Він проштовхнув позолочений пістолет крізь решітку. Потім ліг на підлогу, заклав руки за голову і згорнувся калачиком, як бджола, яка щойно викинула своє єдине жало. Та коли він заплющив очі, то не почув виття гієн і не був на борту літака, що піднімався до верхів’їв гори Кіліманджаро. Він був ніде, і до того – живий. Він був тут.
Розділ 11
Було ще тільки пів на восьму ранку, і на паркінг у дворі Статена лив дощ.
– Це було питання часу, – сказав Арілд Франк, притримуючи відчиненими двері чорного ходу. – Алкоголіки, наркомани – вони всі безвольні люди. Я знаю, такий погляд несучасний, але можеш мені вірити, бо я їх добре знаю.
– Аби підписав зізнання, а решта мені байдуже.
Ейнар Харнес уже увійшов був, але мусив відступити вбік, щоб випустити трьох тюремників, що саме виходили після чергування.
– Я навіть думаю сьогодні ввечері відзначити це кількома келихами іскристого.
– Он як! Тобі так щедро платять?
– Коли я побачив твою машину, то зрозумів, що мені слід би підняти свої гонорари, – посміхнувся адвокат, киваючи у бік «порша-каєна» на паркінгу. – Я назвав це доплатою за брудну роботу, і Нестор сказав, що…