Пер Волан перетнув вулицю, зупинився перед входом у притулок, подзвонив і зазирнув в око спостережної камери. Він почув, як двері з дзижчанням відчинились, і увійшов. За давні заслуги йому запропонували тут кімнату на два тижні. Було це місяць тому.
– Привіт, Пере! – сказала молода кароока жінка, що спустилась униз, щоб відчинити ґратчасті ворота на сходи. Хтось так пошкодив замок, що ключ більше не спрацьовував із зовнішнього боку.
– Їдальня зараз зачинена, але тебе нагодують вечерею, якщо підеш просто зараз.
– Дякую, Марто, але я не голодний.
– У тебе втомлений вигляд.
– Я йшов пішки від самого Статена.
– Он як! Я думала, є автобус.
Вона почала підніматись сходами нагору, і він поплентався за нею.
– Мені треба було дещо обміркувати, – сказав він.
– Тут приходили нещодавно, питали тебе.
Пер скам’янів.
– Хто?
– Я не спитала. Може бути, що й з поліції.
– Чому ти так думаєш?
– Вони, здається, дуже хотіли з тобою побачитись. Тому я подумала, що йдеться про якогось в’язня, що ти його знаєш. Щось таке.
«Отак, – подумав Пер, – це вони приходили вже по мене».
– Марто, а ти у що-небудь віриш?
Вона обернулась на сходах. Усміхнулася. Перові спало на думку, що молодий чоловік міг би глибоко закохатися в цю усмішку.
– Приміром, у Бога та Ісуса? – уточнила Марта, поштовхом відчиняючи двері в кімнату адміністратора, – невеличкий кабінет за віконцем у стіні.
– Приміром, у долю. Змагання випадковості з тяжінням космічних сил.
– Я вірю в Божевільну Ґрету, – буркнула Марта, гортаючи якісь папери.
– Але ж привиди не…
– Інер каже, вона вчора ясно чула дитячий плач.
– Марто, в Інер зараз серйозний стрес.
Марта вистромила голову з віконця:
– Пере, нам треба поговорити…
Він зітхнув:
– Я знаю. Вільних місць немає, і…
– Сьогодні телефонували з Центру на Спурвейсгата, щоб повідомити, що вони після пожежі не зможуть відкритися ще впродовж щонайменше двох місяців. Понад сорок наших власних пожильців наразі туляться у спільних кімнатах. Так довго тривати не може. Вони крадуть один в одного, а тоді зчиняють колотнечу. Рано чи пізно хтось постраждає – це лише питання часу.
– Все гаразд: я вже недовго тут затримаюсь.
Марта схилила голову набік і запитально подивилася на нього.
– Чому вона не пускає тебе ночувати вдома? Скільки років ви були одружені? Сорок?
– Тридцять вісім. Будинок належить їй, і… все це складно.
Пер утомлено посміхнувся.
Він залишив її і рушив коридором. З-поза дверей двох кімнат бухала гучна музика. Амфетаміни. Був понеділок, і відділ матеріальної допомоги відкрився після вихідних, тож біда назрівала повсюдно. Він відімкнув двері. Крихітний обшарпаний номер з односпальним ліжком і шафою коштує 6000 крон на місяць. За межами Осло за такі гроші можна орендувати пристойну квартиру.
Пер сів на ліжко і втупився у брудне вікно. За вікном приглушено гугонів сонний вуличний транспорт. Сонце світило крізь убогі фіранки. На підвіконні боролась за своє життя муха. Недовго їй метушитись. Це було життя. Не смерть, а життя. Смерть була нічим. Скільки років минуло, відколи він прийшов до висновку, що все, крім смерті, все, що він проповідував, було вигадане людьми на захист проти страху смерті. Він був певен: ніщо з того, у що він звик вірити, взагалі нічого не важило. Все, що ми, люди, буцімто знаємо, – ніщо в порівнянні з тим, у що ми маємо вірити, щоб приглушити страх і біль. Потім він пройшов повне коло. Він повернув собі віру в милосердного Бога і в життя після смерті. Він вірив у це нині більше, ніж будь-коли. Він витяг з-під газети блокнот і почав писати.