Розділившись на три групи, індіанці проїхали трохи в протилежному напрямку (це щоб заплутати сліди). Усі вони мали чудовий настрій. Один із них під'їхав до мене й почепив на мою голову скальп із довгим сивим волоссям, а тоді ще й продірявленого капелюха надягнув (індіанці задоволено реготали, дивлячись на мене). Тим часом ми просувалися далі на північний захід. Трава тут росла висока. Іноді траплялися дуби й мескітові дерева, а ще — деревцята юка, рясно вкриті прегарними білими квіточками.
Кілька годин по тому індіанець, якому належав надітий на мене скальп, під'їхав знову та забрав його, прив'язавши до свого пояса. Капелюха він жбурнув далеко в кущі. Тож я знову залишився простоволосий, і сонце знову нещадно обпікало мене… На той час до нашої групи приєдналися дві інші, і ми всі разом поїхали далі.
Коли індіанці змінювали коней, вони злегка перекусили в'яленим м'ясом, яке знайшли у фургоні. Нам із братом теж трошки перепало. Я страшенно хотів пити, і тому, коли індіанці запропонували мені трохи жувального тютюну, я не зміг його жувати, бо слини в роті зовсім не було. Братові ж того тютюну й не давали. Він стояв, розкарячившись, і мав жалюгідний вигляд.
Сонце нарешті зайшло, і в мене в роті було вже так сухо, що я мало не задихнувся. Коли стало геть нестерпно, я згадав чарівні весняні вечори, які проводив біля джерела, спостерігаючи за тим, як тече вода. І мені трохи полегшало від цього.
Уже стемніло, коли індіанці спинилися біля якоїсь брудної калюжі. Нарвавши трави й накидавши її у воду, вони випили по кілька ковтків. А потому й ми з братом змогли напитися. Вода була на смак наче жаб'яче лайно, і тхнуло від неї жахливо. Та ми не зважали на це. Мартін, напившись, заплакав, та індіанці одразу штурхонули його в живіт і пригрозили великим ножем. При цьому вони промовляли щось на кшталт вайупа ніту та ніхпу айту (згодом я дізнався, що це означає «вгамуйся» та «замовкни»).
Індіанці жваво розмовляли, вочевидь, обговорюючи свої подальші плани.
— Ми, мабуть, проїхали вже сотню миль, — сказав я до брата. — Сан-Саба має бути десь поблизу.
— Як гадаєш — вони не розгніваються, якщо я ще трохи поп'ю? — спитав він.
— Гадаю, що ні.
І він знову пив смердючу, каламутну воду. А я вже не міг цього робити через її жахливий запах. Сидіти на землі було нестерпно боляче — мабуть, щоб стерта шкіра відновилася, потрібно буде кілька тижнів. Напившись, брат сів поряд зі мною. А через якусь мить я, відчувши неприємний запах, зрозумів, що він знову наклав під себе.
— Я не можу нічого вдіяти… — почувся його винуватий голос.
— Не зважай.
— Хоча все це вже не має значення.
— Ми повинні триматися, — сказав я. — Це не так важко, як ти собі думаєш.
— А потім що? Що буде, якщо ми живими доїдемо туди, куди вони прямують?
Я мовчав, не знаючи, що відповісти.
— Я не хочу туди… — промовив він.
— Згадай книжки про Джона Таннера й Чарлза Джонсона.
— Я не з тих, хто може вижити, харчуючись корою дерев та аґрусом…
— Ти виживеш і прославишся, — вів я своє. — Настане час, коли я приїду до тебе в гості й скажу твоєму приятелю Емерсону, що ти — справжній чоловік, а не якийсь там педик… тобто поет.
Брат промовчав.
— Ти все зможеш витерпіти, — продовжував я. — Лишень не треба їх дражнити, щоб їм, бува, не забаглося зняти з нас скальпи.
— Я роблю все, що можу.
— Я так не думаю.
— То й не думай…
Він знову заплакав, а тоді заснув. Я був дуже розлючений на нього. Ми з ним у цій подорожі з’їли не менше, ніж індіанці, а води випили значно більше за них усіх. Проїхали ж ми з ними лише один день. А скільки днів вони вже так подорожують? Але мій брат не хотів боротися за власне життя — просто опустив руки, і все. Я згадав батькові слова: «Якщо іншій людині щось до снаги — до снаги воно й тобі!»
Було ще зовсім темно, коли індіанські підлітки розбудили нас ляпасами та посадовили на коней. Я побачив якесь яскраве світло вдалині та зрозумів, що це горить чийсь будинок. Не думав я, що на цих землях наважилися поселитися білі люди. Однак, вочевидь, знайшлися й такі, які вирішили ризикнути життям заради володіння ділянкою цієї надзвичайно родючої землі. Кілька дорослих індіанців під’їхали та похвалили підлітків за те, що ті розбудили нас.
Ми побачили, як до нашого табуна підводять іще кілька коней. Також індіанці везли двох нових бранців — зважаючи на їхній пронизливий плач, то були жінки. Вони щось вигукували німецькою. Отже, дім, що згорів, належав якомусь німцеві.