Коли зійшло сонце, ми вже проїхали миль із п’ятдесят, змінивши коней двічі. Німки без упину голосили всю ніч… Ми піднялися на месу — пагорб із пласкою верхівкою, — щоб роздивитися довкола. І побачили вкриту зеленими пагорбами землю, що розстилалася аж до самого небокраю.
Німки були оголені, як і ми. Одній на вигляд було років сімнадцять чи вісімнадцять, іншій — мабуть, трохи більше. Обличчя й тіла молодих жінок були вкриті кров’ю, змішаною з брудом, але навіть це не приховувало їхньої вроди. Що більше я дивився на них — то більше ненавидів. І подумав, що залюбки поспостерігав би за тим, як індіанці знущатимуться з них.
— Я їх ненавиджу, цих німок, — наче вгадав мої думки брат. — Нехай індіанці добряче натовчуть їм одне місце.
— Еге ж…
— А ти непогано тримаєшся, як я бачу.
— Принаймні не падаю щохвилини з коня, як дехто.
Я подумав, що індіанці могли б і міцніше прив'язати його до поні.
— Я намагався зробити так, щоб кінь влучив мені копитом у голову, — тим часом пояснював мені Мартін. — Та мені, як бачиш, жодного разу не пощастило.
— Мама просто пишалася б тобою, — вирішив я присоромити брата.
— З тебе вийде дуже хороший малий індіанець, Ілаю, — не зважав він на мій тон. — Мені шкода, що я цього вже не побачу.
Я не знайшов, що відповісти.
— Ти знаєш, чому я тоді не стріляв? — продовжував він. — Я не хотів, щоб зчинилася перестрілка, у якій вони б убили чи поранили Ліззі.
— Та ти просто закляк.
— Ні… Маму б вони вбили в будь-якому разі. А от Ліззі взяли б у полон разом із нами, якби не та перестрілка, у якій її поранили.
— Стули пельку! — не витримав я.
— Ти міг би й не дивитися на те, що вони з нею зробили…
Я дуже добре знав братове обличчя. Він був трохи косооким, з тонкими губами. І тепер я бачив перед собою те ж саме обличчя. Але воно раптом здалося мені обличчям когось іншого, кого я вже начебто знаю цілу вічність.
Трохи згодом він попросив у мене пробачення.
А ще через якийсь час індіанці перекусили залишками в’яленого м’яса, і нам теж дісталося трохи.
Одна з німок запитала мене, чи не знаю я, куди нас везуть. Я вдав, що не розумію її, і вона вирішила натомість спробувати поговорити з Мартіном.
Наступного дня ми могли бачити далеко, але тільки в довжину. Адже проїжджали величезним каньйоном, і по обидва боки від нас височіли скелі з червоного каменю, заввишки близько тисячу футів. Із дерев тут переважно траплялися тополі та в’язи. А якось я помітив на піску таке саме фіолетове вістря списа, як те, яке нещодавно знайшов неподалік дому. Також нам траплялися залишки стародавніх істот. Наприклад, на березі одного струмка я бачив молюска завбільшки з колесо фургона. А серед скель я помічав гігантські кістки (зокрема роги), що належали колись тваринам, значно більшим за сучасних.
Тошавей сказав мені іспанською, що з настанням осені до цього каньйону прийдуть бізони. Багато-багато бізонів. Він показав мені на численні пасма довгої чорної шерсті, що звисали з кедрів та мескітових дерев і свідчили про те, що тварини вподобали цей каньйон.
Індіанці більше не гнали коней так швидко, як раніше (я, однак, не помітив, щоб червоношкірі втомилися чи зголодніли). Ми поволі їхали вздовж річки, і я, побачивши, що там повно риби, мало не захлинувся слиною. Яких тільки риб там не було: і соми, і вугри, і великороті буфало, і саргани… Що ж до тварин, то антилоп та оленів тут було стільки, що й не злічити. А ще я бачив здоровенного грізлі, який видерся на скелю й, вибравши зручний виступ, розлігся там, щоб погрітися на сонечку. Де-не-де з тріщин у скелях струменіли джерела, що, стікаючи донизу, утворювали мальовничі ставочки.
Увечері індіанці розбили табір на всю ніч. Ми з братом заснули біля великого каменя, притулившись одне до одного. Раптом я відчув, як хтось накрив нас шкурою. Розплющивши очі, я побачив, що це Тошавей; я вже, мабуть, і так упізнав би його, бо навчився, мов тварина, розрізняти людей за їхнім запахом.
— Завтра ми розпалимо вогнище, — сказав чоловік.
Наступного ранку ми їхали повз скелі, на яких були видряпані малюнки: шамани, воїни зі зброєю, списи, щити, тіпі…
— Вони збираються нас розділити, — сказав до мене Мартін.
Я витріщився на нього.
— Тут зібралися воїни з двох різних племен.
— Як ти про це здогадався? — не приховував я подиву.
— Той, хто забере тебе, — котсотека, — говорив далі брат. — А мене — ямпаріка.