— Не Котсотека, а Тошавей.
— Правильно, його звати Тошавей. І він належить до племені котсотека. А того, хто хоче забрати мене, звуть Урват. Вони казали, що Урватові ще довго їхати додому. А от твоєму господареві — уже зовсім трохи.
— Вони нам не господарі, — пробурчав я.
— Так, ти маєш рацію. Знаєш, я ніяк не можу збагнути, звідки з’явилося в них таке ставлення до інших людей…
Протягом якогось часу ми їхали мовчки.
— А «пенатеки» — це що? — спитав я.
— Пенатеки — це теж плем’я. Вони тепер потерпають від якоїсь епідемії чи ще від чогось такого — я до ладу не второпав. Але точно знаю, що нікого з пенатеків тут немає.
Хоч Тошавей і обіцяв, що цього вечора індіанці розпалять багаття, та вони, мабуть, передумали. Уранці ми вибралися нарешті з каньйону та поїхали далі трав’янистою рівниною. Ні деревця, ні стежечки, ні кущика… Мій шлунок наче скрутився у вузол, коли я зрозумів, де ми. Ллано-Естакадо. Біла пляма на мапах.
Пейзаж був таким одноманітним, що, коли настав вечір, я не зміг би сказати, яку відстань ми проїхали. У моїй голові панувала цілковита порожнеча. Що ж до мого брата — він час від часу засинав і падав із коня, а індіанці щоразу лупцювали його та знову прив’язували.
Із настанням темряви команчі розбили табір на березі якогось струмка й розпалили нарешті вогнище. Згодом я зрозумів, що, оскільки ця рівнина була без дерев, наше багаття неможливо було помітити здаля (справа в тому, що листя дерев відбиває світло). Індіанці готували собі вечерю з оленини, і Тошавей приніс нам із братом по великому шматку гарячого напівсирого м’яса. Я швидко впорався зі своїм куснем, але брат був настільки слабкий, що навіть їсти не міг. І я, розжовуючи м'ясо, вкладав маленькі шматочки йому до рота, наче маленькому пташеняті.
Потім я відійшов трохи від струмка, щоб роздивитися навколо. Яскраво сяяли зорі. Команчі заснули, але не всі: вони-бо поставили сторожу, яка охороняла всіх нас. Помітивши мене, вони не сказали ні слова, і я, постоявши на місці ще трохи, повернувся до брата.
Я ще довго не міг заснути, вслухаючись у завивання пуми та вовків, які вешталися десь поблизу. Аж раптом почув схлипування й зрозумів, що це мій брат плаче уві сні. І я кинувся його будити, та невдовзі передумав: хай би який жахливий снився йому сон — усе одно це було для нього краще, ніж дійсність.
Уранці ніхто не прив'язував нас із братом до коней. Адже втекти ми з ним точно вже не могли.
Мартін, незважаючи на вечерю й добрий відпочинок, досі почувався дуже погано. А команчі сміялися, гарцюючи на конях та перекидаючись жартами. Я заснув та впав із коня, тож індіанцям знову довелося прив'язати мене (вони відважили мені кілька ляпасів, однак по-справжньому не били). Тошавей під'їхав до мене й дав донесхочу напитися води, а тоді, розжувавши шматочок тютюну, змочив кашицею мої очі. Та, попри все це, я їхав у якомусь напівсні. Мені ввижалося, що ми наближаємося до краю Землі й, досягнувши його, падатимемо без кінця…
Того дня індіанці вполювали маленького бізона, який відстав від своїх, та й заходилися ділити тушу. Мені та Мартіну Тошавей запропонував шлунок теляти, повний молока, що вже згорнулося. Я не схотів його куштувати. Та індіанці силоміць заштовхнули туди головою спочатку мого брата (він міцно стулив рота), а потім мене. Я спробував ковтнути цього молока, та натомість став блювати.
Індіанці після всього цього спожили вміст телячого шлунка самі. А тоді вирізали печінку й стали впихати її до рота моєму братові. Той уперто стулив губи ще міцніше, і я, злякавшись, що індіанцям урветься терпець, не відмовлявся. Мій рот наповнився телячою кров'ю… Досі я завжди думав, що кров на смак така, ніби залізяку до рота пхаєш. Та це виявилося зовсім не так (хіба що як вип'єш трішечки). Насправді смак крові — мускусний та солоний. Я їв печінку доти, доки індіанці не дали мені ляпаса: мовляв, годі вже (вони були, як я зрозумів, задоволені моєю поведінкою). Решту ж печінки вони доїли самі, поливаючи її жовчю тварини, наче соусом. Упоравшись із нутрощами теляти, команчі зняли з нього шкуру. А тоді відрізали великий шматок м’яса (це було жертвоприношення Сонцеві), решту ж розділили між собою. Свою порцію я з’їв дуже швидко: боявся-бо, що хтось відбере її в мене.
Це вперше за останній тиждень я по-справжньому наївся, і мене огорнула солодка втома. Натомість мій брат, який не взяв до рота й шматочка, просто сидів, утупившись в одну точку. Його шкіра, що сильно обгоріла на сонці, була ще й укрита брудом, змішаним із його власною блювотою.