…Згодом Тошавей пояснив мені, що мій брат, який до самісінького дня своєї смерті поводився, наче жалюгідний боягуз, насправді ніколи таким не був. А був він не ким іншим, як ке-тсеена — вищою істотою, присланою їм, команчам, з небес для випробування. Убивати його в жодному разі не можна було. Це все одно, що вбити койота, а цих тварин команчі й пальцем не зачіпають. Тож із мого брата не зняли скальп, а Урват зрозумів, що він тепер проклятий навіки.
…Після того як Мартін упав востаннє, дорослі індіанці завели тривалу суперечку. А троє підлітків тим часом міцно тримали мене, і я, не маючи сили підвестися, торочив сам до себе, що вб’ю Урвата. Потім я підійняв голову, шукаючи бодай якоїсь підтримки. Мій погляд упав на німок, та вони вдали, що взагалі не помічають мене.
Нарешті індіанці відламали від скелета малого бізона кілька гострих кісток і взялися копати могилу. Мого брата загорнули в ситець, який знайшли у фургоні кілька днів тому, і опустили в яму. Урват поклав поряд із тілом Мартіна свого томагавка, а інший індіанець — великого ножа. Хтось навіть запропонував убити коня, та його майже ніхто не підтримав. І могилу закидали землею…
Ми поїхали далі. І я, дивлячись, як віддаляється від нас могила мого брата, згадав його слова про людські життя і смерть. «Ніхто не знайде нас, і сліди наші поростуть травою…»
Розділ 5
Дж. Е. Мак-Каллоу
Якби вона була бодай трішки мудрішою, то не залишила б своїм нащадкам ані цента. Ну, хіба що кілька мільйонів доларів, щоб оплатити їхнє навчання в коледжі, та щоб вони відклали трохи грошей на чорний день. Їй самій із пелюшок утовкмачували: якщо наступного року на полях буде посуха чи на них налетить сарана або якщо раптом зростуть відсотки за кредити — їхня родина голодуватиме. Насправді ж вони вже отримували на той час чималі прибутки завдяки нафті, тож ці «страшилки» про голод годилися лише для того, щоб лякати малих дітей. Але батько Джинні завжди діяв так, ніби це було цілковитою правдою. І тому це стало аксіомою й для неї.
Коли вона була ще зовсім малою, батько дуже часто доручав їй доглядати телят, які залишилися без матері. І в неї це чудово виходило — телята виростали, і їх продавали. А гроші відкладалися для неї, Джинні, бо це вона їх заробила. Згодом цих зароблених грошей вистачило на те, щоб вона змогла розпочати власний бізнес. А багато років по тому в інтерв’ю черговому репортерові вона сказала, що саме тоді, у дитинстві, навчилася по-справжньому цінувати кожен долар. Репортер тоді спитав, чи не йшлося тут про «кожну тисячу доларів». А вона подумала, що це не чоловік, а щось таке середнього роду (мабуть, виріс у якомусь із північних штатів).
Полковник, її прадід, любив віскі. Та Джинні не пам’ятала, щоб він бодай раз прокинувся пізніше, ніж на світанні. Одного дня (їй тоді було вісім, а йому — дев’яносто вісім) він повів її пасовиськом начебто по чиїхось слідах. Вона, щоправда, жодних слідів не бачила, однак прадід упевнено вів її повз густі зарості опунції та жовтої акації. І, побачивши кущі мильнянки, зупинився й витяг звідти малесеньке кроленя. Джинні взяла його на руки і, відчуваючи, як часто б’ється крихітне серце, сховала в себе за пазухою.
— А там є ще кроленята? — спитала вона, уже уявляючи, як забирає із собою їх усіх.
— Є, та ми залишимо їх із мамою.
Обличчя прадіда, засмагле й укрите численними зморшками, було схоже на дно річки, що висохла. А від його рук завжди пахло тополиними бруньками. Цей запах, що нагадував одразу корицю, карамель і якісь квіти, неможливо було сплутати з жодним іншим. Справа в тому, що полковник мав звичку зупинятися біля тополі та розтирати між пальцями ароматну бруньку. І цю звичку Джинн перейняла в нього, пронісши крізь усе своє життя: вона-бо хотіла, щоб пам’ять про прадіда збереглася в її серці назавжди. Хтось колись сказав їй, що, мовляв, речовина, яка міститься в тополиних бруньках, називається ґілеадським бальзамом. А вона подумала, що назва — це порожній звук. Для неї, Джинн, тополині бруньки — це згадка про рідну людину. От і все.
Вона тоді забрала кроленятко додому й напоїла молоком. А наступного ранку їй сказали, що до малюка добралися собаки і… Вона могла б знову піти до кущів мильнянки та взяти звідти ще одне кроленя, однак не пішла. Це було дуже мудре й милосердне рішення… Ті дні давно минули, та Джинн, навіть коли виросла й постаріла, не забула, як її шкіру під одягом лоскотало м’якесеньке хутро крихітної тваринки. І ще вона на все життя запам’ятала, як спиралася на її плече лагідна, слабка вже рука прадіда.