Вона знає, що люди завжди жаліли її, уважаючи, що життя таких, як вона, позбавлене сенсу. Але це зовсім не так. Людина, яка живе заради інших, не має змоги розпоряджатися власним життям. Вона ж не втратила своєї свободи навіть зараз, лежачи на цьому килимі, не в змозі поворухнутися. Це ж бо значно краще, ніж лікарня, де в тобі штучно підтримують життя, коли це вже не потрібно. Там вона не могла б навіть померти з власної волі.
Ось Джинні — знов у величезній кімнаті. Сонячні промені, що проникають сюди крізь продірявлений дах, мало не засліплюють її. Навколо неї — скособочені меблі… І взагалі приміщення має такий вигляд, ніби тут був погром. Що ж, якщо так, то й так.
У повітрі — якийсь солодкий-солодкий аромат. Так хороше від нього, так спокійно! Це може бути лише ґілеадський бальзам — жінка впевнена в цьому. От тільки — хіба тепер уже пора тополиних бруньок? А який зараз узагалі місяць? А рік? Вона вже не спроможна пригадати. Колись давно вони з Генком насаджали навколо резервуара з водою тополиних пагінців, а тепер там — справжній гай прегарних височенних тополь. Тобто щось вона та й зробила, аби земля довкола стала кращою, ніж була. І це завдяки полковникові, який навчив її втирати сік бруньок тополі в кінчики пальців, щоб потім увесь день насолоджуватися чудовим запахом ґілеадського бальзаму (якщо ж зачерпнути долонями води й ковтнути, здається, ніби п’єш цей аромат). Перейнявши прадідову звичку, Джинні потім і Генка цьому навчила. А тепер відчуває, що вони обидва вже чекають на неї.
Розділ 65
Улісс Ґарсія
Учора він почув оглушливий гуркіт, а тоді побачив, як приземляється на посадковий майданчик особистий літак старої господині. Ну й видовище це було: зі здоровенної крилатої машини, де могли б, мабуть, уміститися десь тридцятеро людей, виходить одна-єдина пасажирка! На таких літаках — із написом «Гольфстрім» на борту — зазвичай літають наркотрафікантес. Вибравшись із літака, стара всілася у свій особистий автомобіль, що вже чекав на неї.
Навіть побачивши її здалеку, хлопець так розхвилювався, що йому аж обідати перехотілося, попри те, що він увесь ранок пропрацював, не розгинаючи спини.
Трохи згодом він побачив її на задньому сидінні того ж таки авто (це був «кадилак»): вона з високо піднесеною головою об’їжджала свої землі, уважно-уважно обдивляючись усе навколо. А потім — уже, мабуть, наставав час вечері — він зважився проскакати поблизу величезного білого будинку. І таки побачив стару господиню, яка сиділа на просторій терасі, гортаючи якісь папери.
Під’їхавши зовсім близько до неї, юнак скинув капелюха зі словами:
— Доброго вечора. Я — Улісс Ґарсія.
Вона явно неохоче підвела голову — певно, хлопець відволікав її від важливих справ. Але він так приязно заусміхався до неї, що стара, не втримавшись, усміхнулася у відповідь.
— Вітаю, містере Ґарсія, — мовила вона.
Від нього раптом наче повтікали всі потрібні слова. Тож він, побажавши їй доброї ночі, поїхав геть, подумки лаючи себе боягузом і нікчемою.
Наступного дня господиня нікуди не полетіла. І Улісс, прямуючи ввечері до будиночка для вакуерос, рішуче вирішив: зараз або ніколи. Прожене його — ну й нехай. Хоча шкода, адже робота тут хороша, і старшому ковбою Браяну Колмсу він завжди подобався. Та й іншим робітникам теж, хоча вони, можливо, і вважали його задавакою.
Не спробувати бодай раз поговорити з нею — це, як вважав Улісс, просто боягузтво. Тож після вечері він, перевдягнувшись у свою найкращу сорочку, узяв невеличку шкіряну теку (її подарував йому дідусь) і поклав туди свої папери.
Розділ 66
Щоденники Пітера Мак-Каллоу
Отримав дві телеграми з Ґвадалахари: і одна, і друга Марії запрошують мене в гості. Але я добре знаю, що до моєї Марії вони жодного стосунку не мають. А сьогодні прийшов коротесенький лист: «Отримала твоє послання. Зберегла про тебе прекрасні спогади. Але це наше минуле, що ніколи не перетвориться на майбутнє».
Чекаю, доки Саллі забереться геть із будинку. А затим набираю номер Аба Джефферсона й розповідаю йому про все.
— Ми можемо привезти її сюди — це буде легко, — мовив він.
— Як це?
— Уважайте, що вона — вже тут, містере Мак-Каллоу.