У дитинстві вона була тоненькою та низенькою, з кирпатим носом. Її найзаповітнішою мрією тоді було вирости й стати такою ж красунею, як мама: стрункою, з прямим носом і довгим темним волоссям. Коли вона розповіла про це батькові, той, пирхнувши від сміху, пояснив їй, що мама насправді мала біляве волосся, як і сама Джинні. Та вона тоді, хоч і подумки, але не погодилася з батьком. Мама померла, народжуючи Джинн, іще зовсім молодою — їй було всього-на-всього двадцять шість. І світлин із нею лишилося дуже мало, а портрета — жодного (зате батько мав багато гарних світлин своїх коней). І дівчинка, вдивляючись у нечіткі знімки, була переконана, що її мати таки мала довге темне волосся та прямий ніс. А батько просто нічогісінько не тямить у жіночій зовнішності (хіба що добре розбирається в породах корів та кобил). Якби лишень Джинні могла бодай раз побачити маму живою… Вона неодмінно розгледіла б у ній тисячу різних дрібничок, яких батько ніколи не помічав.
А що він добре помічав — то це все, що стосувалося худоби. Він пильно стежив за тим, щоб жодна корова не відставала від стада, і дуже добре бачив, хто з вакуерос краще кидає лассо, а хто — часто хибить. Він здаля помічав старого дикого бика, який наближався до його телиць. Передчував усі зміни погоди, і ще — завжди знав, працювали чи намагалися ледарювати його сини. Що ж до Джинні, вона завжди працювала нарівні з братами, хоча її бабуся й була категорично проти цього. Дівчинка приглядалася до того, як тумбадорес кидають лассо, а маркадорес таврують телят. І дуже скоро навчилася все це робити, хоча її, власне, ніхто не вчив. Іноді вона допомагала смажити телячі сім’яники, що залишалися після вихолощення (смажили їх надворі на розжарених вуглинах). Сім’яники були такі ніжні й солодкі на смак, що Джинні наминала їх просто зі жмені, не звертаючи уваги на хихотіння та насмішки братів. Вона тоді ще не зовсім розуміла, чому, власне, з неї так насміхаються.
Батько дозволяв їй смажити та їсти цей специфічний делікатес, однак тільки-но вона з’являлася бодай поблизу тумбадорес — відганяв її подалі. Та це не завадило їй навчитися кидати лассо. У дванадцятирічному віці дівчинка вміла заарканювати телят не гірше за своїх братів, а ще могла з легкістю вистежувати тварин за їх слідами. Але батько все одно не хотів, щоб вона виконувала чоловічу роботу, а про бабусю — і казати годі. Та Джинні знала, що полковник, якби був живий, підтримував би її. Він-бо завжди помічав у ній щось таке, чого не помічали інші, а саме — її непохитне відчуття власної винятковості й таку ж непохитну силу волі. Адже вона, якщо ставила собі щось за мету, завжди досягала цього. Коли прадід казав їй, що колись вона багато чого досягне в житті, — це було для неї такою самою очевидною річчю, як те, що трава зелена, або те, що вона, Джинні, має великі та прегарні, наче в олениці, очі, і всі навколо захоплюються її вродою.
Переганяти худобу — заняття не з цікавих: твій кінь плентається позаду довгої череди корів і бичків, а ти батогом підганяєш тих, які йдуть надто повільно. Але Джинні все одно намагалася не пропускати жодного перегону, а ще — ловила такі моменти, коли батька не було поряд, і прохала маркадорес дозволити їй таврувати телят. Робиться це звичайно в серпні — коли спека така, що навіть м’ясні мухи не літають. Але Джинні, попри це, спочатку придивлялася до процесу таврування, а тоді спробувала сама, поставивши собі за мету не помилитися. Вона вже знала, що тавро треба щільно притискати до телячої шкіри, якщо залізо вже дещо охолонуло. А якщо тавро дуже розжарене — прикладати його треба обережно. Вакуерос вважали її кумедною. І хоча своїх доньок вони й близько не підпустили б до розжареного тавра, їй спокійнісінько дозволяли виконувати їхню роботу, радіючи нагоді сховатися в затінку й трохи відпочити. Та дівчинка знала, що спокійними вони будуть лишень доти, доки вона не припуститься помилки. Тож вона не помилялася.
Колись були такі часи, що заможні люди не прагнули виставлятися про людське око. Вони вважали, що, досягнувши певної вершини в житті, треба чинити так, щоб інші рівнялися на тебе. Тому й не «світилися» перед камерами, якщо їм нічого було сказати. Утім, ці часи залишилися далеко в минулому: зараз товстосуми тільки те й роблять, що наввипередки женуться за славою, мов ті молоденькі дівчатка, які мріють про блискавичну кар’єру від посудомийки до «зірки».
Джинн також прагнула прославити своє прізвище, але з дещо іншої причини. Вона найняла фахівця, який мав написати книжку про історію її родини. Та він за десять років спромігся лише на те, щоб зібрати листи й інші папери, до яких коли-небудь торкався полковник, та ввести всю цю інформацію в комп’ютер. А коли Джинн нарешті урвався терпець, вона викликала цього суб’єкта для серйозної розмови. І він сказав їй, що, мовляв, робити книжку із цих паперів можна по-різному: усе залежить від того, з якого боку дивитися на описані там події. Вона ж відповіла, що в такому разі треба просто вибрати найкращі моменти. Відтак він відказав, що це вже точно буде несусвітня брехня.