Так, я пообіцяв собі, що до тисяча вісімсот вісімдесятого року здихаюся своїх корів. Але дощі так добре зрошували землю, а мої телята-дволітки принесли мені прибуток аж у чотирнадцять із половиною доларів за голову. І один німецький барон, який хотів зайнятися розведенням худоби в Канзасі, пообіцяв купити в мене навесні телят-однолітків по десять доларів за голову. Якось, після чергового перегону худоби, мої ковбої продали своїх коней і купили квитки на потяг. А я відправив Мадлен телеграму, щоб не чекала мене скоро. На той момент будинок у долині Нуесес був уже готовий, але вона взагалі перестала сподіватися, що я бодай якийсь час проводитиму вдома — поряд із нею та нашими дітьми.
Я сів на коня й поїхав на південь — до тих земель, де колись жило й полювало Тошавеєве плем’я. Доїхавши до того місця біля річки Канейдіан, де стояли колись наші тіпі, я побачив там стадо корів і відігнав їх геть. (Кизил там повиростав уже високий: підніми руку — до верхівки не дотягнешся.) Я шукав кілька днів, та все-таки не знайшов могил Тошавея, Квітки Прерій і Самотньої Пташки. Замість землі тут було вже саме каміння, а всі дерева повирубували на дрова.
Що ж до могили мого брата, протягом якогось часу я був упевнений, що індіанці везли нас через каньйон Єллов-Гаус, але згодом — точнісінько так само запевняв себе, що то був Бланко, потім — Туле… а може, Пало-Дуро? Я їхав і їхав, орієнтуючись на скелі, уздовж Ллано: а раптом сяйне щось у моїй голові, і я відчую те місце, де поховали Мартіна? Ні, не відчув я нічогісінько.
Приїхавши додому, я побачив усіх своїх робітників на терасі — мабуть, вони виглядали мене.
— Вам що, більше нічим зайнятися? — замість привітання гукнув я.
І побачив будинок.
— Що тут була за стрілянина?
Усі мовчали.
— Я запитую: хто тут стріляв?!
Їх поховали під високою тополею на верхівці пагорба (звідти розгортався дивовижний краєвид на будинок і все інше). Мадлен і Еверетта. І ковбоя на прізвище Фейрбенкс.
Мою дружину застрелили на подвір’ї, а сина — коли він намагався занести її до будинку. Троє ковбоїв (двох із них було поранено) спромоглися відігнати бандитів — червоношкірих — геть. До якого племені належали ці індіанці, ніхто не зміг визначити.
— Вони зняли скальпи з трупів? — запитав я.
Не дочекавшись відповіді, кинувся на пагорб — до могили; Салліван, який угадав мої наміри, поквапився за мною. Схопивши лопату, я взявся їх відкопувати. Відчувши трупний запах, мій помічник зрозумів, що я копатиму й надалі, і повалив мене на землю. «…Три ковші ячменю за динарія, а оливи й вина не марнуй!»[1] З Мадлен та Еверетта скальпів не знімали; Пітер і Фінеас цілковито неушкоджені.
Солдати техаської армії сказали, що переслідували злочинців аж до мексиканського кордону, але індіанцям (вони вважали, що це були команчі) удалося, переправившись через річку, зникнути. Коли Салліван показав мені їхні сліди в загоні для худоби, я переконався в тому, що моїх дружину й сина вбили ліпани-апачі. Річ у тім, що носки мокасинів команчів значно вужчі, ніж у апачів, та й бахрома довша, тому тягнеться по землі, залишаючи досить чіткі відбитки. А ці сліди були великі (у команчів стопи досить маленькі), із широкими носками та майже без відбитків від бахроми. До того ж стріли апачів мають по чотири жолобки.
Двадцять три ковбої виструнчилися переді мною, готові за моєю командою скочити на коней і помчати на пошуки апачів. Найстаршому з них було двадцять вісім років, наймолодшому — шістнадцять. Їхні обличчя сяяли, мов новісінькі монети: адже вони вважали, що часи таких походів давно вже відійшли в минуле, а тут — будь ласка! Що може зрівнятися з можливістю відчути себе завойовниками техаських земель, подібно до своїх славетних предків?
Гурт ліпанів сім разів розділявся, намагаючись заплутати сліди, на кам’янистих ділянках ґрунту. Вони проїхали тут кілька тижнів тому, проте напередодні їхнього нападу на мій дім пройшов сильний дощ. Земля після цього висохла досить швидко, і тому сліди апачів застигли в ній не гірше, ніж відбитки лап доісторичних тварин. І, якщо я й вірю десь у глибині душі в Творця, то саме з цієї причини… Отже, вершників-ліпанів було дванадцятеро; сліди їхніх непідкованих поні вели до води.
Швиденько переправившись через річку, ми опинилися в Мексиці. У Коауїлі слід апачів обірвався — суцільна суха й тверда земля. Та я, навіть не злізаючи з коня, читав у ній, мов у розгорнутій книзі: ось я — Тошавей, а тепер — Пізон… а зараз — один із апачів, які бояться озирнутися. Бояться, що їх уб’ють, навіть коли небезпеки немає. І думають лише про те, щоб їхнє плем’я завдяки вкраденим ними поні змогло пережити наступний рік.