Коротун мало не сплюнув на наш килим, та все-таки згадав, що він не на вулиці.
Можна було, щоправда, звернутися по допомогу до ранчо Кінґ, утім я знав, що краще цього не робити. Усе одно користі жодної не буде.
Ми посадовили Ґленна на заднє сидіння Пілкінґтонової машини, а тоді й Саллі вмостилася поряд із сином. Ґленн мав кепський вигляд, і я дуже захотів теж поїхати з ним. Але мені було добре відомо, що тут у радіусі двадцяти миль не знайдеться жодного чоловіка з усіма клепками в голові, крім мене. Тож я вирішив залишитися, щоб бодай спробувати зупинити свавілля.
— Ти повинен повбивати всіх тих мерзотників! — прошепотіла до мене Саллі, коли я прощався з нею.
Я промовчав, подумавши, що такі слова тут швидко втілюють у дійсність.
— Ти — син полковника Мак-Каллоу, — не вгавала моя дружина. — Покажи, нарешті, що ти можеш діяти так, як він!
— Я впевнений, що то були Хосе й Чіко, — обізвався Ґленн. — Я впізнав їх за тим, як вони сиділи верхи.
— Було вже темно, хлопчику мій, — відказав я. — І ми всі були тоді надто схвильовані. Тож я не стверджував би нічого напевне.
— Але ж я справді впевнений, тату!
Авжеж, я не сумнівався б у словах свого сина, який сидів, блідий та нещасний, на задньому сидінні, якби… якби не сумнівався в полковникові.
— Тримайся, — сказав я синові наостанок. — Ти — дуже хоробрий хлопець.
Вони поїхали. І я, проводжаючи їх поглядом, знову подумав про полковника. Усе-таки Ґленн не був упевнений у тому, що в нього стріляв Хосе або Чіко, доти, доки полковник не сказав йому це. Мій-бо батько мав рідкісний дар — вселяти в чужі голови свої думки так, щоб його співрозмовники про це й не здогадувалися.
Усі, крім мене, погоджувалися з тим, щоб вирушити до Ґарсія негайно — адже тоді можна буде захопити їх зненацька. Тож усі вакуерос нетерпляче чекали, зібравшись надворі. Вони готові були проливати кров, щоб догодити своєму покровителеві.
Незабаром приїхали ще кілька білих: шериф Ґрехем із Каррізо, двоє його помічників, ще один рейнджер, Ніл Ґілберт і двоє його синів. Та ще й з Ель-Пасо принесло двох членів Ліги Закону та Порядку. Ґілберт, зачувши, що до нас приєднаються ще люди, приволік із собою ящик новеньких рушниць «Крейґ» і кілька тисяч набоїв до них.
— Приєднаються… для чого? — спитав його я.
— Для того, щоб розібратися із цими повзучими гадами!
— Ще невідомо, хто насправді є «повзучими гадами».
Він вирячився на мене. І я мало не вказав йому на те, що навчався в коледжі, тоді як він провчився чотири класи в школі, та й по всьому… Ґілберт був типовим представником контингенту людей, які вважають, що сила важливіша за розум. Тож пояснювати йому щось було так само безнадійно, як учити віслюка рахувати.
У мене завжди була практично ідеальна пам’ять. Полковник і мій син Чарлз про це знали, та все одно торочили своє. Тож менш ніж за три години всі присутні тут були впевнені в тому, що злодії — це Ґарсія (хтось навіть стверджував, що чітко бачив їхні обличчя). Але ж я чудово пам’ятав: було вже так темно, що й силуетів розгледіти до ладу не можна. Та мене ніхто не слухав.
Я запропонував почекати, доки приїдуть іще рейнджери або солдати. Це я зробив для того, щоб дати Ґарсія час, адже вночі легше лінчувати людей, ніж удень, і тому я прагнув відтягти наш від’їзд до світання. Але Чарлз (він, власне, говорив тут більше, ніж будь-хто інший) сказав, що, по-перше, не можна зволікати, даючи шанс на втечу тим, хто стріляв у Ґленна. А по-друге — солдати не прийдуть, як не крути. Бо ж генерал Фанстон чітко дав усім зрозуміти, що його армія не втручатиметься в сутички між власниками ранчо та злодіями, які крадуть худобу, тільки якщо ця худоба — не брахмани з ранчо Кінґ.
Почувши це, я зовсім занепав духом, адже солдати були єдиними представниками техаської влади, які не винищували всіх без винятку мексиканців. А рейнджери — це кращі вояки штату, які, однак, чинили свавілля… Сержант наголосив на тому, що рейнджерів на весь Техас — тридцять дев’ять чоловік. І те, що в цьому домі їх зібралося аж троє (третій прибув із Каррізо), — це просто диво.
«Диво? Для кого?..» — подумав я.
У кімнаті панувала така атмосфера, начебто тут зібралися власники ранчо просто для того, щоб побалакати. Старі друзі неквапно обговорювали те, як краще вирощувати худобу, і те, за яких політиків треба голосувати та як випередити конкурентів із Півночі. Аж тут наче нізвідки з’явився полковник і проголосив палку промову, у якій підтримував Чарлза. Не думав я, що з них вийде такий злагоджений дует. Але зараз вони в унісон співали свою нечестиву пісню. Полковник наголосив, що відповідальність за те, що трапилося, саме на ньому: адже він іще півстоліття тому мав догідний шанс витурити Ґарсія із цієї землі, та не скористався ним. Тепер же він мусить довести справу до кінця, бо не можна двічі припускатися однієї й тієї самої помилки.