Коли «сорока на хвості принесла» мешканцям Старих Штатів новину про те, що жити в Техасі вже безпечно, почалася нова хвиля переселень. Приїздили люди з тугими гаманцями, що було вкрай вигідно місцевому урядові. І ось одного чудового дня (було це тисяча вісімсот сорок четвертого року) в наші ворота вперше постукав отакий заможненький приходько — типовий міський уродженець, який усе життя вбирався в дорогий одяг та ходив стригтися до перукарні. Його гнідий кінь був нічим не кращим за свого господаря — випещений, мов шляхетна панянка. Він, бачте, їв тільки зерно. Адже від трави в нього боліли копита.
Минуло якихось два місяці — і в Смітвіка, одного з наших сусідів, відсудили земельну ділянку. А трохи згодом зі своїх володінь були витурені Горнсбі та Мак-Леод. Адвокатів тоді до Техасу наїхало стільки, що хоч греблю ними гати. Тож через декілька років усі першопоселенці, втративши свої паї, змушені були просуватися далі на захід, де досі панували індіанці. А товстосуми, розташувавшись на «законно» відібраній землі, вже плели змову щодо того, як же їм зберегти власне право на володіння чорношкірими рабами. На Півдні, мовляв, могло відбуватися що завгодно. А Техас — це Захід, і тут — свої закони.
До нас ці «шляхетні» багатії теж знайшли спосіб прискіпатися: помітили, що в моєї матері дещо смаглява шкіра, та й узялися торочити, мовляв, ця жінка — окторонка. Насправді ж моя мама не мала ані краплі негритянської крові. Походила вона з давнього кастильського роду, тому й шкіра в неї була трішки темнішою, ніж у «блідолицих». Але ж риси її обличчя були тонкими, як у всіх європейців. Утім, спробуй-но щось довести цим адвокатам.
Тож тисяча вісімсот сорок шостого року ми перебралися на індіанську територію, оселившись біля річки Педерналес (то були мисливські угіддя команчів). Дерева тут не знали, що таке сокира. Земля була чорною й пухкою, а тварини — здоровими та вгодованими. Трава подекуди сягала дорослій людині грудей, і навіть найстрімкіші гірські схили рясніли дикими квітами. Геть несхожою була ця місцина на ту кам’янисту пустелю, яку з неї потім зробили і яка залишається такою понині.
Дикі тварини — кабани й мустанги — досить близько підпускали до себе людей, і тому їх легко було заарканити. Тож за рік ми вже мали близько сотні голів худоби. Запасатися м’ясом було напрочуд легко — лови собі яких захочеш тварин: оленів, ведмедів, білок (подекуди траплялися буйволи). Птахів — індиків і качок — теж було вдосталь. У річці плавали черепахи й різноманітна риба. А якими смачними були дикі плоди — сливи, хурма, виноград (а про дикий мед — і казати годі)! Багатющою на життя була ця земля, поки люди не перетворили її згодом на страшну пустку!
А до того там не життя було б, а казка, якби не одна «невеличка» проблема: на цій землі, як було вже сказано, панували команчі. А вони, як ви вже знаєте, знімали скальп із кожної білої людини, котру їм лишень удавалося впіймати.
Розділ 2
Джинн Енн Мак-Каллоу
Напівморок. Звуки, схожі на чиїсь тихі голоси… Вона, поволі отямлюючись, побачила, що перебуває у великій, дуже великій кімнаті; першої миті їй спало на думку, що вона якимось чином опинилася в церкві чи в залі суду. Її розум був досить ясним, але тіло зовсім не бажало слухатися. Це було схоже на те відчуття, коли лежиш, добряче розімлівши, у теплій ванні. Слабке світло йшло, як виявилося, від канделябрів та ще трохи — від дров, що тліли в каміні. Це давало змогу розгледіти меблі епохи короля Якова Першого та античні скульптури (точніше — погруддя). Килим, на якому вона лежала, був подарунком шаха.
«Цікаво, хто ж першим прийде сюди та знайде мене?» — подумала вона, зрозумівши, що лежить сама-самісінька у величезному білому будинку, де колись народилася (у цьому ж домі з’явилися на світ і її брати).
Дев’ятнадцять спалень, бібліотека, величезна вітальня та кімната для балів. Колись ці стіни бачили значно кращі часи, ніж сьогодення. Бо ж зараз її рідні приїжджають до цього будинку хіба що на вихідні чи свята. Тому більшість часу вона тут сама, як і цієї ночі. Покоївки прийдуть лише вранці… Та чи справді вона тут сама? Ні, хтось намагався «допомогти» їй переставитися на той світ. І йому це майже вдалося, адже вона зараз спроможна лише думати, геть не відчуваючи свого тіла, наче взагалі його не мала. Їй було вісімдесят шість років, і вона дедалі частіше казала іншим, що не може дочекатися, доки потрапить до країни Маньяна. Однак у глибині душі вона все-таки розуміла, що це не зовсім так.