Я подумав про те, що тут не відбувається нічого нового: землі, на яких зчинилася чергова бійня, були родючими й багатими на життя. Скільки разів до цього їх відвойовували в такий спосіб? Я впевнений: якщо лишень покопатися в землі на подвір’ї Ґарсія — неодмінно знайдеш залишки людських скелетів, змішані з уламками списів і сокир.
Невдовзі хтось вийшов із будинку і, знявши капелюха, помахав ним. Це був мій син. Його сорочка була розірвана, рука — у крові. Чарлз вигукнув, що все скінчено, та ніхто не рухався — мабуть, не розчули… Тоді я переступив через мур і повторив усім те, що казав мій син. І вони опустили свою зброю.
Я наблизився до Чарлза, щоб обдивитися його рану (руку, певно, всього-на-всього дробом зачепило).
— Дай-но глянути, — мовив я.
— Та воно навіть не болить, — зиркнув він на мене, відступивши вбік, наче я був хворий на проказу.
Ізсередини оселя Ґарсія мала такий вигляд, наче тут побувала бригада робітників, які зносять будівлі (або ж банда вандалів). Антикварні меблі були розтрощені на друзки, оббивка розірвана, вата розкидана по всьому будинку (неначе сюди залітала зграя скажених птахів). Гобелени, зброя, хрести — усе було розірване чи розбите; старовинні ікони та портрети пращурів Ґарсія валялися на підлозі. Там же — посеред шматків штукатурки, що обсипалася, — лежала, розгорнута, гордість родини — величезна ілюстрована Біблія…
У вітальні було шість мертвих тіл: п’ять чоловічих і одне жіноче. Я спочатку подумав, що тіло найстаршого з-поміж чоловіків належало Педро. Та коли, ставши навколішки, перевернув труп горілиць, побачив, що це Сезар — старий вакуеро. Він допомагав нам переганяти худобу ще тоді, коли я був дітваком. Усі тіла були продірявлені стількома кулями, що з них вилилася геть уся кров. Тож багряним тут було все: підлога, пил, залишки меблів. Коли я підвівся, то побачив, що мої штани багряні аж по коліно.
Жіноче тіло належало дівчинці в блакитній сукеночці; поряд із нею скарлючилося тільце хлопчика років шести-восьми. Мій розум, нездатний більше сприймати цей жах, наче звів барикаду, через яку я далі вже дивився на це без емоцій. Я розглядав дірки від куль і кров, наче вчений, який роздивляється залишки людей чи тварин, що пролежали в землі мільйони років. Я помічав найдрібніші деталі: кров, що зібралася в маленькі калюжі; багряні відбитки рук та чобіт; смуги крові, що утворилися, коли пораненого відтягали геть; стіни, забризкані кров'ю… Лише цим стінам відомо, що і як тут відбувалося. Та вони нікому не можуть розповісти цього. Я побачив молодого хлопця, який лежав у такій позі, ніби напився й заснув. А його мозок розтікся сорочкою… Потім я озирнувся, щоб побачити вираз обличчя тих, хто зайшов сюди зі мною. І переконався в тому, що вони дивляться на все це з таким самим холодним інтересом: кров-бо, якщо вона не твоя (чи твоїх найближчих родичів), здається чимось на кшталт води або вина.
На кухні ми знайшли ще шість тіл: трьох вакуерос (їх звали Ромальдо, Ґреґоріо та Мартін), Кармен (то була середня донька Педро) і двох дівчаток у біленьких сукеночках. Тут смерділо, наче в приміщенні, де забивають худобу. Та я вловив ще й інший запах — трояндової води (але подумав, що це, мабуть, мені видається).
Потім я зайшов до кабінету дона Педро — тут, як на диво, усе залишалося таким, наче ніяких перестрілок і не було. Відчувши раптом страшенну втому, я сів у знайоме крісло, як робив це безліч разів у житті. Але невдовзі примусив себе підвестися, бо треба було неодмінно обійти решту будинку. Тож я пішов до спальні Педро та Лурдес Ґарсія та побачив, що двері цієї кімнати продірявлені двома великими кулями. Під ногами в мене захрускотіла штукатурка…
Педро лежав на своєму широкому ложі, ніби просто спав. Запах трояндової води був тут таким сильним, що мене мало не знудило (якби ж це було найгіршим з усього, що трапилося того жахливого дня!). Підійшовши ближче, я побачив, що обличчя чоловіка закривавлене (до нього ще й прилипло пір’я з подушки), а поряд валяється кілька зубів, вибитих кулею. Наволочкою та простирадлом розповзлися криваві плями…