Тієї днини ми вирушили далі та їхали весь день, не зупиняючись навіть для того, щоб попити води. Увечері ж ми стали табором біля невеличкого озерця, що ніби потонуло в морі зелені, і тому його не можна було розгледіти з відстані, більшої за сто ярдів. Як індіанці його знайшли — мені було незрозуміло. Адже рівнина, уся поросла травою, була скрізь однаковісінька: ні деревця, ні скелі. До самого небокраю — лише трава, і, якщо довго дивитися вдалину — здається, ніби бачиш, де закруглюється Земля.
Тошавей і Неекару повели мене й дівчину на інший берег озера, звелівши викупатися. Ми так і зробили, після чого нам наказали лягти долілиць, та й узялися нас лікувати. Усі наші рани прочистили, пухирі — розрізали. А тоді змочили вражені ділянки шкіри (здебільшого нижче пояса) відваром із кори дерев та поклали туди припарки з м’якоті опунції й соку з коренів ехінацеї. Я мимоволі задивився на німку. Зараз, коли її тіло було чисте, вона мала досить привабливий вигляд — навіть із численними опіками та стертою шкірою на сідницях. Помітивши мої цікаві погляди, дівчина зневажливо відвернулася від мене. А я подумав, що вона така сама вередлива, як і моя сестра. І не зміг більше дивитися на неї.
Індіанці поводилися з дівчиною, як із породистою кобилою: добре годували та напували, але могли й прочуханки дати за непослух. А я від них отримав значно більше ударів, ніж вона, та мені завжди пояснювали, за що саме лупцюють. Тошавей і Неекару постійно розмовляли зі мною, навчаючи їхній мові. І я потроху запам’ятовував найголовніші слова, наприклад: паа означало «вода», туейя — «кінь», текаро — «їсти», тунецука — «далі».
За кілька днів ми добралися до великої річки (я подумав, що це, найімовірніше, Канейдіан). І що далі ми просувалися — то мальовничішими ставали пейзажі. Нас із дівчиною вже не прив’язували до коней, їхали ми не дуже швидко, а їжі та питва було вдосталь, тож рани наші поступово загоювалися. А щодо коней — вони від такого життя помітно погладшали.
Одного вечора індіанці вполювали двох малих бізонів. Печінку тварин (мабуть, для розмаїття) підсмажили на розжарених вуглинах і з’їли, поливаючи мозком із кісток, що тріснули від жару. Тошавей пильнував, щоб мені дісталося не менше м’яса, ніж іншим. А щодо молока з телячого шлунка — воно здавалося мені дедалі смачнішим.
Уранці я прокинувся з думками про свого батька. Тепер він уже нізащо не знайшов би мене, навіть разом із цілою армією слідопитів. Та що там білі — навіть індіанці (принаймні дуже молоді) не вистежили б нас. Команчі-бо залишали хибні сліди так віртуозно й швидко, що кілька хвилин такої роботи обернулися б годинами марних пошуків для найкращого слідопита. Ще ніколи в житті я не почувався таким самотнім і нещасним, як того ранку.
Навіть індіанців поряд не було. Та чулися якісь голоси. Я підвівся й пішов до річки: так і є — вони тут, у воді. Ретельно змивають із себе бруд і стару фарбу. А деякі вже сидять голяка біля води, підставляючи мідно-червоні тіла сонячним променям. І, дивлячись у невеличкі дзеркальця чи уламки скла, ретельно висмикують маленькими сталевими щипцями волосинки, що встигли вже вирости на обличчі. Я з цікавістю чекав, що ж вони робитимуть далі. Мабуть, фарбуватимуться? Так, дійсно. Воїни змішували тверді фарби зі своєю слиною та малювали цією пастоподібною речовиною візерунки на своїх обличчях і тілах. А після цього — заплітали свої коси та частково фарбували їх у жовтий або червоний колір.
— Пуа набісаре, — сказав Тошавей, заплітаючи довгу чорну косу.
Усі воїни мали піднесений настрій — наче готувалися до якогось грандіозного свята.
Мені вони швидко знайшли заняття: гарненько вичистити всіх коней. І коли я із цим упорався, кожен із індіанців заново розфарбував свого поні різнокольоровими лініями та відбитками долонь. А двоє підлітків тим часом кудись поїхали й не повернулися.
Упоравшись із фарбуванням, індіанці заходилися мити та розчісувати свої найцінніші трофеї — скальпи. Я вже знав, що материного тут немає. Але й сестриного не побачив: мабуть, її теж Урватові вояки добили.