Коли ми знову посідали на коней, нас із дівчиною вдруге поприв’язували. Я все роззирався довкола. Ліворуч від нас був південний берег річки Канейдіан — прямовисна скеля. А праворуч — зелені пагорби. Ми їхали вздовж невеличкого струмка, що протікав серед зелених дерев, аж раптом — виїхали назустріч величезному натовпу індіанців. Їх тут були сотні. Убрані вони були, як я зрозумів, святково: чоловіки — у яскраво розфарбовані шкіряні штани, жінки — у прегарні сукні з оленячої шкури. У вухах індіанців яскраво виблискували на сонці сережки, а на руках красувалися мідні браслети. Що ж до малих хлопчаків — вони бігали голяка та верещали, плутаючись під ногами в людей і коней. А ми все їхали. І нарешті досягли центру цієї яскравої процесії (вона була чимось схожа на парад, який улаштували, коли мій батько та інші американські солдати поверталися з війни). Тут був оглушливий гамір: жінки викрикували імена своїх чоловіків, батьки — дітей, сусіди — сусідів. Раптом я побачив зловісну стару скво, яка несла великого стовпа, обвішаного скальпами (деякі з наших воїнів прив’язали до цього стовпа й свої трофеї). Малі хлопчаки оминали мене, а от дорослі — дісталося ж мені від них. Усі-бо, повз кого я проїжджав, не втримувалися від спокуси дати мені ляпаса чи дуже боляче вщипнути.
Урешті-решт ми добралися селища. Тіпі тут було стільки, що й не злічити, і кожне з них розмальоване різноманітними візерунками. Я помічав зображення коней та воїнів, які стріляли у ворогів, а також вранішнього сонця, що визирало з-за високих гір. У повітрі стояв сморід від нещодавно знятих шкур та сирого м’яса тварин (м’ясо це було розвішане тут скрізь — наче одяг, який треба висушити).
Раптом я помітив гурт індіанців із дуже сердитими обличчями, які продиралися крізь юрбу просто до нас. Жінки пронизливо голосили, чоловіки погрозливо виставляли вперед списи. За якусь мить вони геть усі накинулися на мене — лупцювали по ногах, намагалися стягнути з коня. Тошавей не втручався доти, доки якась стара відьма не кинулася до мене з ножем (а на німку ніхто не звертав ані найменшої уваги).
Жінки, люто завиваючи, наполягали на тому, щоб мене негайно прирізали великим ножем або ж убили ще в якийсь спосіб. Тошавей захищав мене, доводячи їм, що я належу тільки йому, а він не хоче моєї смерті. Я подумав тоді, що вони такі злі, бо це я застрелив воїна з їхньої родини. Але ж про це міг знати тільки Тошавей.
Неекару потім пояснив мені, що ця сімейка очікувала багатих трофеїв, а натомість — не отримала нічого, крім звістки про те, що в груди їхнього родича влучила куля. Вони вимагали від Тошавея, щоб він дозволив їм зняти з мене скальп або ж віддав скальп когось із моєї родини. Та він спокійнісінько відказав їм, що скальпи моєї матері та сестри належать ямпарікам, а брат мій загинув як герой, і тому з нього взагалі не знімали скальп. А я — ні в чому не винен (ох і брехня ж) і належу йому, Тошавеєві. І він аж ніяк не бажає, щоб мені зіпсували зачіску. Далі вони спитали, чи не віддасть він їм одного з тих скальпів, що висіли в нього на поясі. Він відповів, що це надзвичайно цінні трофеї, які нікому не можна віддавати. Але він може віддати їм дві рушниці. Не підходить? Тоді — коня. Знову мало? Ну, тоді він більше нічого не може їм запропонувати — урешті-решт, вони знали, що їхній родич поїхав ризикувати життям. То кінь — не так уже й мало? От і чудово!
Ми привезли до селища багато різних трофеїв, і тому всі стали готуватися до веселого свята. Тим часом Тошавей розподілив майже всіх коней, яких було здобуто в поході (близько сімдесяти), між воїнами, що були в цьому поході. Одного коня він, як і обіцяв, віддав родині загиблого індіанця, а ще кількох — не пожалкував віддати найбіднішим родинам у селищі, які прийшли й попрохали його про це. Він-бо завжди жив за правилом: не можна відмовляти тому, хто просить у тебе щось, що ти можеш віддати. Тож насамкінець у нього зосталося двоє коней. Ну, і ще я. Узагалі воїн, який очолював похід, має повне право залишити всі трофеї собі. Але Тошавей не був жадібним, і тому його завжди поважали, а після цього походу стали поважати ще більше.
Потому як Тошавей усе владнав із родиною загиблого воїна, ми поїхали далі крізь скупчення тіпі (я досі був прив’язаний до коня). Хоч би до якого тіпі ми наближалися — з кожного неодмінно виповзала стара скво та щипала мене за ногу так, що після цього залишався здоровенний синець. Скрізь стояв страшенний галас: індіанці всі водночас балакали, сміялися, щось вигукували. Так ми їхали, певно, кілька годин. Я нестерпно втомився від спеки, та ще й моє тіло геть усе задерев’яніло від того, що я був прив’язаний до коня й не міг нормально рухатися. Мій господар змушений був знову й знову розповідати одне й те саме тим, хто траплявся на його шляху (найімовірніше, це була розповідь про мене). Нарешті ми добралися до Тошавеєвого тіпі. Там уже нетерпляче чекали на нього рідні: стрункий та вродливий хлопець, миловидна дівчина, жінка років тридцяти та ще одна, старша років на десять. Неважко було здогадатися, що це Тошавеєві діти й дружини.