Повернувшись додому, я спробував поговорити із суддею Пулом, який саме жер нашу яловичину, пив наше віскі та брав свідчення у всіх присутніх. Я став розповідати йому про все, що бачив на власні очі. А він усе прискіпувався, мовляв, ти спотворюєш факти. Потім суддя відвів мене подалі від інших і сказав:
— Це звичайна формальність, Піте. Просто для того, щоб хтось не подумав, що я захищаю нелегальних іммігрантів.
Я мало не відповів йому, що нелегальні іммігранти — це ми. Адже Ґарсія оселилися тут на сто років раніше, ніж ми перепливли річку Нуесес. Та я, звісно ж, промовчав, і суддя, поплескавши мене по спині своєю товстою долонею (мов у м’ясника), поквапився приєднатися до інших гостей, які з апетитом наминали нашу яловичину.
Гостей цих ставало дедалі більше. Вони приносили із собою щось їстівне (тістечка абощо) та глибоко співчували стосовно того, що не встигли приєднатися до нас вчасно. І без упину торочили про те, яке ж це було геройство: таким малим загоном піти на будинок-фортецю! Авжеж. Справжнє геройство… Нас було сімдесят три. А їх — десять. Якщо рахувати разом із жінками — п’ятнадцять. Разом із дітьми — дев’ятнадцять.
Саллі поцікавилася, чому це я досі не навідав Ґленна в лікарні. Я пояснив їй, що трошечки зайнятий, адже минулої ночі бандити вбили вісьмох мешканців нашого містечка (а їх будинки — спалили). Усі загиблі були мексиканцями — за винятком Ллевелліна Пірса, який, однак, мав дружину-мексиканку.
Сержант Кемпбелл застрелив одного з трьох білих, які намагалися підпалити оселю Кустодіо й Адріани Моралес (господарі будинку були на той момент уже мертві). Застрелений бандит виявився мешканцем Іґл Пасс. Щодо інших двох — про них нічого невідомо, бо їм удалося втекти з місця злочину. Я подумав про бідолашного Кустодіо, який лагодив спорядження для наших коней (і просив за це мізерні копійки), дуже часто висловлюючи своє захоплення нашими породистими скакунами. І згадав, що вже двадцять років збирався запросити його покататися з нами верхи. Та не судилося вже.
Кемпбелл розповів мені, що всі троє бандитів, мабуть, були б зараз мертві, якби один із його людей не відмовився стріляти в білих. Про помічника ж шерифа, якого нещодавно знайшли застреленим, він нічого не сказав.
Щодо інших рейнджерів, то їх ніяк не хотіли направляти сюди, бо вони зараз вирішують дуже складні проблеми на південних територіях Техасу.
— Ми повинні якось захистити цих мексиканців, — сказав мені Кемпбелл. — Для них тут стало надто небезпечно.
Я подумав, що про безпеку Ґарсія він не дуже-то й турбувався. І, хоч я й не вимовив цього вголос, але зрозумів, що сержант угадав мої думки.
— Наша робота — підтримувати мир, караючи всіх, хто його порушує, — мовив він. — І мені байдуже, якого кольору їхня шкіра.
Альберто Ґонсалес і Клаудіо Лопес разом зі своїми родинами та всім цінним майном виїхали з міста сьогодні вдень. Також виїхали родини Ханероса, Сапіноса й Урракаса.
Кемпбелл сказав, що ця ніч буде ще гіршою, ніж минула. Адже на кожного з його людей припадатиме, напевно, півсотні бандитів.
— Скоріше б уже нам ті обіцяні кулемети привезли… — зітхнув він. — А що ви скажете про шерифа Ґрехема?
— Скажу, що йому вигідне все це свавілля, — відтяв я.
— Згоден…
Ми з Кемпбеллом сиділи на ґанку моєї оселі та споглядали землю, що розстилалася перед нами.
— Як це воно — бути землевласником? — вимовив він після нетривалої паузи.
— Та… я й не замислювався над цим.
Чоловік кивнув із розумінням, наче знав, що я відповім саме так.
— Якщо хочете, я скажу, щоб вам дали із собою чогось перекусити, — запропонував я.
Кемпбелл промовчав. Усе дивився кудись удалину…
— Ваш стариган — це щось, — проказав нарешті він.
— Авжеж, — промимрив я.
— А мій тато помер…
У моїй голові промайнула безглузда думка: а чи не він сам, бува, «допоміг» своєму татові переставитися на той світ? Узагалі мені цей сержант навіть подобався. П’ять футів на зріст (разом із чобітьми) — а бояться його всі мешканці нашого містечка.
— І що ж ви плануєте зробити цієї ночі? — запитав я.
— Застрелити багато-багато бандитів, ось що.
— Якось не схоже на план.
— Кращого ми наразі не маємо…
— Вам часто доводилося таке робити?
— У Бомонті я застрелив двох чоловіків. Але з таким «сезоном полювання» зіштовхуюся вперше.