— Ех, товаришу Коліков, — гаряче сказав Гриша, — а я ж думав...
— Що я бачу, — почувся за його спиною голос, — нашого чемпіона майже перегнали?
Сповнений неприязні до незнайомої дівчини, перед якою він ледве не осоромився, Гриша подумав, що голос в неї такий, ніби вона набрала повний рот води й пробує засміятись.
"Як у іволги", подумав Скрипка.
А дівчина вже заїхала своїм яликом між їх човнів і простягала Гриші руку.
— Варя... з філологічного...
I Гриша побачив, як навіть Коліков, похмурий і замкнутий Коліков, посвітлішав і усміхнувся.
— А оце. Варю, — сказав він цілком серйозно, — син рибалки.
* * *
Екзамени тяглися неймовірно довго, і Гриша ніяк не міг діждатись дня відплиття. Варю він бачив після того випадку лише раз та й то здалеку, так що не вдалося й поговорити. Коліков був призначений командиром переходу, що Скрипці не зовсім подобалося: він боявся Колікова, хоч і був вдячний йому.
В день від'їзду Гриша так хвилювався, що приїхав на пристань першим, і йому довелося більш за всіх возитися з вантаженням човнів. Книжки ледве вмістилися в трьох шлюпках. А ще ж треба було взяти намети, запас продуктів, аптечки і іншу всячину, від одного переліку якої наморочилась голова.
Варя з'явилась разом з Коліковим і почала командувати: її призначили завгоспом чи що. Вона їхала в командорській шлюпці. Гриша теж потрапив в цю шлюпку і зрадів, що буде разом з Варею, але в той же час він соромився Колікова, який знав його таємницю.
Та от все навантажено, виголошені останні промови, учасники переходу вишикувались, тричі вигукнули: "Фузкульт-ура!" і розбіглись по шлюпках.
Коліков дав команду, вісімнадцять весел дружно вдарили, — похід розпочався.
Пропливли під мостом, обігнули невеличку піщану кіску і пішли паралельно Комсомольському острову.
Варя весь час сиділа позаду Гриші, і він відчував на своїй шиї її тепле дихання.
— Між іншим, — почав Гриша, — Комсомольський острів, біля якого ми пропливаємо, називався раніше Монастирським. У дев'ятому столітті тут був збудований монастир, і його відвідували в свій час навіть київські князі: Ольга, Володимир, Мстислав Удалий...
— Ой, — здивувалась Варя, — звідки ви все це знаєте?
Гриша помітив, що Варя вміє дивуватись всьому з щирою і чарівною безпосередністю.
— А в 1240 році, — продовжував він, — монастир був зруйнований татарами...
Захопившись історією, Гриша зовсім забув про весло. Він забризкав переднього гребця, потім, втративши рівновагу, ледве не впав назад, на Варю. В шлюпці засміялись. *
— Та ви, товаришу, — сказала Варя, — добрий історик, а гребти не вмієте!..
Гриша почервонів і замовк.
Поминули міські пляжі, водні станції, ліворуч з'явилося гирло Самари, праворуч розкинулось на березі велике селище.
— I це все наше місто! — захоплено вигукнула Варя.
— Ні, — знову не витримав Гриша, — це Лоцманська Кам'янка. Он бачите, з води стирчать два камені — то залишки колишнього острова Московського. Тепер його залило водою озера Леніна. А колись тут причалювали судна, брали місцевих лоцманів і тільки тоді йшли через пороги до Хортиці...
— Як це все цікаво! — шепотіла Варя майже над самим його вухом. Гриша не зрозумів, що саме цікавило Варю: те, що він розповідає, чи, може, те, що вона бачить зараз на місці древніх островів і порогів. У всякому разі він уже був певний, що недарма сидів у бібліотеці перед від'їздом і перечитував описи Дніпра, зроблені ще в сімнадцятому столітті.
Дув міцний зустрічний вітер. По широкій поверхні ріки нескінченними табунами бігли хвилі, вітер зривав з них білі кучеряві гребінці піни й гнав на берег. Гриша дуже втомився, долоні горіли, наче в них насипали жару. Він непомітно опустив одну руку у холоднувату воду, але в ту ж мить за спиною в нього почувся гарячий шепіт Варі:
— Що ви робите?
Гриша похапцем, наче злодій, вихопив руку з соди.
Під'їхали до села Кодаки. Гриша зразу ж почав розповідати, що тут був перший дніпровський поріг — Кодацький, що навпроти нього в 1635 році француз Боплан збудував для польських панів фортецю, яку захопив потім один із соратників Богдана Хмельницького — отаман Шумейко.
Коліков з корми несподівано перебив:
— У Кодаках Федоров народився, двічі Герой Радянського Союзу, а Саша Матросов, так той у самому Дніпропетровську...