— Що воно кричить? — запитав він Варю.
— А ви не знаєте? — здивувалась вона. — Це водяний бугай. Такий, знаєте, сумний і дивний птах. Опускає дзьоб в воду і дме...
— Багато в природі чудес, — задумливо сказав Скрипка, — ось коли я виросту...
— Та ви ж зовсім дорослий, — засміялась Варя.
— Е, що там дорослий, — відмахнувся Гриша, — я зараз просто "син рибалки" та й більш нічого...
— А знаєте, — сказала Варя, не помітивши іронії в останніх словах Скрипки, — ви дуже хороший в поході...
— Це тому, що в мене ідея була, — признався Скрипка.
— Iдея? Яка ж?
Звідкись, ніби з самого неба, впав вітерець, і кінець Вариного серпанкового шарфика торкнувся обличчя Гриші. Скрипці здалося, що це Варя торкнулась своєю рукою, і він навіть здригнувся.
— Що з вами? — співчутливо спитала дівчина.
— Та так. Нічого, — пробурмотів Скрипка, відчуваючи, як його заполонили якісь неспокійні, бентежні думки.
На вершини дерев викотився білий місяць, і вони зімкнулись навколо галявини ще щільніше. Світло місяця лилося, мов потоки блакитної води. Обличчя Варі, з величезними чорними тінями на місці очей було казково прекрасним, і Гриші захотілося розповісти дівчині все, все.
— А ідея в мене була така, — заплющуючи очі, тихо промовив він, — така ідея, що зовсім я не син рибалки і ніколи води не бачив, окрім хіба в колодязі...
— Що-о? — здивувалась Варя.
— Якраз тому, — не маючи вже сил зупинитись, говорив Гриша, — я і сказав. Ви, мабуть, не знаєте, що таке степ, де повітря буває таке гаряче, що хоч сірники об нього запалюй...
— Так ви степовик? — перепитала його Варя.
— Ясно. В мене батько агроном. Пшеницю вирощує. Булочки їли?
— Їла.
— Ото вони й є. А я... та що там говорити!..
— Але я справді думала, що ви — син рибалки, — сказала Варя, — і всі так думали.
— Всі? — не повірив Скрипка.
— Чесне слово, — запевнила його Варя.
— I Коліков вам нічого не говорив про мене?
— Говорив, що ви хлопець вольовий, настійливий, а більше нічого....
Скрипка важко підвівся.
— Я піду, — сказав він.
— Куди ж ви! — вигукнула дівчина, — адже ви нічого мені не розповіли, а що ж далі?
— А далі немає нічого, — похмуро промовив Гриша.
Місяць котився вже десь по Дніпру. Стало зовсім тихо й темно. Бугай в глибині острова крикнув ще раз і замовк, мабуть, заснув. Гриша поволі пішов до берега.
— Гришо! — покликала Варя.
— Га? Що? Хто такий? — проснувся Коліков.
— Та це Гриша тут був, син рибалки, — сказала Варя.
— А, син рибалки, — крізь сон промовив Коліков, — геройський хлопець!..
Скрипці дуже захотілось повернутись назад, та Коліков, видно, знову заснув, а Варя боялась гукати Гришу, щоб знову не розбудити і командора, і позаду було тихо... Тоді Скрипка пішов до берега, довго сидів там, дивлячись на темну воду, потім пробрався в свою шлюпку, зігнувся в ній, вкрився парусиною і міцно заснув з усмішкою на обличчі. Все. ж він недарма пішов у цей похід!
А по Дніпру нечутно брела ніч.