Вона питала:
— А Людина-Протез… З кого ти його взяв?
Микола затуляв їй рота долонею й показував на стелю — він знав, що концтабірна кімната для побачень має дуже чутливі вуха.
Чергове побачення було коротке, двогодинне — вони розмовляли через стіл. Праворуч і ліворуч від них сиділи наглядачі, що намагалися не проґавити жодного їхнього слова.
— Розмовляйте російською мовою, — роздратовано вимагав літній, розгодований прапорщик. — Ми вас не розуміємо.
— Це не наш клопіт, — спокійно зауважив Микола, не кваплячись переходити на російську. — У мене побачення не з вами, а з дружиною.
Тим часом Оксана розповідала про те, чого вона ще не знала на їхньому дводенному побаченні півроку тому. Говорила таким тоном, наче йшлося про щось веселе, приємне. На її обличчі не можна було помітити й тіні осуду чи невдоволення.
— Коли ми всі марширували по Хрещатику… Особливо школярки виглядали гарненько. Чудо — не діти… Ну от розумієш?.. Наш головний жрець посадив свого Конопляника на літак і вигнав геть. До Криму, здається… Може, то і є Бог-Син? О ні, Конопляник на цю посаду не годиться… Та й не тільки головний…
— Бориспільський аеропорт був закритий для всіх біловолосих. Навіть для їхніх дітей. А жерці тим часом тікали з Фаетона…
— Ви користуєтесь умовностями. Це заборонено. Кінчайте! — гаркнув розгодований прапорщик.
Але час, відведений на побачення, уже й так скінчився. В таких побаченнях вони не мали права навіть доторкнутись одне до одного. Лише очі їхні надолужували те, що було заборонено для рук — очі їхні не відпускали одне одного, вони тепер нестимуть у собі кожну рисочку, кожен рух. І навіть звуки їхніх голосів зробляться приступні для очей. Тільки це втішатиме до наступного побачення — цього разу вже в засланні.
Коли залізні двері ковтнули Оксану, Микола надовго залишився сам на сам з її останніми словами. Те, що поза концтаборами знали майже всі, до політв'язнів приходило лише через побачення. Тут наглядачі були безсилі. Отже ясно: щоб не сталося паніки серед киян, одразу ж після катастрофи їх вигнали на першотравневу демонстрацію. Навіть школярів. А Конопляник… Хто ж не знає, що в Першого є син — наркоман. Це його називають Конопляником…[7]
Вже сутеніло, коли Нечипорук повертався з побачення до казарми. Накотилася думка: треба писати прокуророві — вимагати реабілітації. Адже ж сталося саме те, від чого він застерігав.
Тим часом на вечірньому небі з'явився вогнистий слід — знову десь упав метеорит. Здавалося, на блакитній спині Матері-Землі засвітилася кривава смуга від космічного батога.
Космос день при дні хльоскає Землю своїми полум'яними батогами, щоб нагадати: ось і ти, блакитна небого, отримала в дарунок від Зоряного Батька полум'яну колісницю, якою колись пишався твій старший брат Фаетон. Чи зумієш їздити на ній?
Думай, думай, Земле! Тобі на роздуми лишилося так мало обертів довкола Батька.
Ця думка витіснила бажання писати прокуророві — писати треба так, щоб почуло людство.
Київ — Нью-Йорк. 1962 — 1989