Усе довкола щедро напоєно сонцем. Сама земля випромінює сонячне тепло, обгортаючи ним кожну рослину, кожну живу істоту.
— Ось планета, на якій завтра забуяє Могутній розум! — трохи патетично вигукнув Ечука-батько.
Невдовзі Ечука-батько й Микола спустилися з гори і попрямували до міста. Пройшовши близько одного ша,[5] вони побачили величезну каменоломню, де під пекучим сонцем працювало кілька тисяч рабів. Каменоломня скидалася на розворушений мурашник, а напівголі люди, які на плечах переносили важке біле каміння, — на маленьких мурашок зі своїми личинками.
Проте кам'яні «личинки» тут були не свої, а чужі, і мурашки-люди носили їх під безперервне хльоскання довжелезних бичів. Наглядач, озброєний бронзовим списом, стоячи на відполірованій тисячами ніг мармуровій скелі, міг дістати спину раба на будь-якій відстані. Бич, різко ляснувши, обвивав поперек, лишав криваві смуги на голих стегнах, але раб навіть не повертав голови до свого ката.
З усіх боків каменоломню оточували люди з бронзовими списами. Вони також були оголені до пояса, але на грудях у них висіли мідні бляхи, а на широких шкіряних поясах — бронзові мечі.
— Ось на чому тримається Атлантида! — болісно сказав батько.
Тим часом наглядачі їх помітили. Кожна людина в скафандрі була богом для цих земних людей. Одразу ж заляскали десятки бичів, тіла невільників заюшилися кров'ю. Їх змушували бігати з кам'яними брилами на плечах. Стежка, що вела із каменоломні, була крута і слизька. Раби падали разом зі своїм кам'яним вантажем. Важкі брили причавлювали їх до каміння. Каменоломня зачервоніла від крові…
Несподівано в каменоломні з'явилося кілька фаетонців. Очевидно, вони стояли десь у печері або за виступами скель, через те їх раніше не було видно. На піднятій долоні правої руки кожен з них ніс величезну кам'яну брилу. Якщо зважати на розміри, то брили мали бути в сотні разів важчі, ніж каміння, яке носили раби, але фаетонці йшли так, мовби несли звичайні яблука. Навіть Микола, який добре знав, що брилам надано антигравітаційних властивостей і вони майже нічого не важать, не міг дивитися на цю процесію без захоплення.
— Оце робота!.. — вигукнув він. — Навіщо ж мучити людей? Це ж так просто!
Та незабаром Микола зрозумів, що то був лише предметний урок землянам — демонстрація могутності «богів». Раби падали навколішки, фаетонці переступали через них, мов через каміння, і спокійно крокували далі. Потім злетіли над каменоломнею разом зі своїм вантажем і зникли з очей.
У каменоломні наглядачі оскаженіло відновлювали порушений ритм пекельної праці рабів.
— Ходімо звідси! — вигукнув Микола. — Чому фаетонці такі жорстокі?!
— Для володарів немає людей, — сумно відповів батько. — Для володарів є лише матеріал, з якого споруджується храм історії.
І показав на золоту постать Безсмертного, що височіла на даху найвеличнішого у столиці храму. Постать була не просто його окрасою, — навпаки, саме для неї збудували храм, для її недосяжної величі. Тепер можна було розгледіти, що саме топтав Безсмертний: то, звиваючись у пекельних муках, каралися грішники. Хто вони — фаетонці чи земляни?..
Минуло небагато часу, і Ечука з Миколою відчули, що земне сонце діє на них згубно. Вони полами плащів затуляли скафандри, лишаючи тільки очі, але щоки й кисті рук були вже напечені, дуже боліли, і перед очима плавали вогнисті плями. У них ледве вистачило сил, щоб повернутись у місто…
Рагуші розшукав їх на вулиці. Він злегка похитувався, як моряк на палубі під час шторму. Очевидно, атланти вже почастували його своїм напоєм.
— A-а, щоб вас вулкан ковтнув! Я вже з ніг збився. Де вас носило?.. Мерщій ходімо до верховного.
У великому залі храму стояли довгі столи. Сюди було запрошено жерців із усієї Атлантиди. Вони сиділи за столами без своїх золочених плащів, без скафандрів. Тут було те повітря, яким могли дихати фаетонці. Потужні установки, сховані у мармурових стінах, безперервно подавали його до зали. Тепер ховали голови у скафандри численні слуги верховного жерця — нащадки вирощених на Фаетоні земних людей. Вони підносили страви і великі посудини з вином.
Рагуші допоміг Миколі та Ечуці зняти скафандри, повів їх до столу і посадив поруч себе.