— Хто ж він такий, цей новоявлений бог? — невесело посміхаючись, запитав Микола.
— Чаміно… — з урочистою таємничістю прошепотів Ело. Микола глянув на Лочу. Її обличчя залила краска сорому. Вона вигукнула:
— Ело! Те, що ти сказав, — жахливо!
— Так думають майже всі скотарі, — спокійно зауважив Ело.
— Ело! — сказала Лоча. — Якби Чаміно про це дізнався, він був би дуже засмучений. Він хоче, щоб Фаетон мав одного бога — Свободу!.. Ти розумієш мене, Ело?
Та скотар лише посміхався, зосереджено, загадково. Його важко було в чомусь переконати.
Повернувшись у сад, що був тепер для них домівкою, Микола й Лоча довго розмовляли про людську природу і про те, як виникають боги…
Микола вперше бачив Лочу в білому вбранні. Чорне волосся вільно розсипалося по плечах, і це було гарно, дуже гарно! Біла сукня не так міцно облягала її постать, як дівочий одяг, але теж підкреслювала стрункість і пружність Лочі.
— Чий це сад? — запитав Микола. — Звідки він узявся? І скажи, будь ласка, чому ми тут живемо?..
— Хіба Чаміно тобі не пояснив?..
Лоча заходилася розповідати докладно.
На Материку Свободи Лашуре бачив велетенські парки.
Материк щільно забудований, — по суті, це суцільне місто — і в центрі кожного кварталу великий парк. Тут граються діти, прогулюються дорослі, молодь займається спортивними вправами, старі люди відпочивають серед квітів і дерев. Охочих доглядати рослини дуже багато.
Відродження фаетонської рослинності почалося з крихітних оранжерей. У деяких фаетонських жерців і радників є невеличкі хатні оранжереї, але рослинність у них виродилася, стала дрібна, немічна. Ботаніки Материка Свободи повернули рослинам їхні первісні якості.
— Звідти й завезено саджанці, — закінчила Лоча. — Доглядати їх Штаб доручив мені. Якщо потрібна допомога — варто лише гукнути… Весь Штаб виходить на роботу… Після перемоги у нас теж будуть такі парки. І парки, і міста…
— А поки що цим садом утішається тільки Штаб… Та ще ми з тобою, Лочо, — в'їдливо зауважив Микола. — Чи не забагато нам честі?..
Лоча завагалася. Щось у ній боролося, шукало виходу.
— Навіщо ота рухлива стіна в кімнаті Лашуре? — допитувався Микола. — Хіба ще не відпала в ній потреба?..
— Вона залишилася з тих часів, коли будували перший реактор. Його будували тут — за стіною… Потім цю площу розширили і заклали сад… А вихід на поверхню… Він такий самий, як був. Іншого в нас немає. Та, мабуть, поки що й не треба. Він виявився досить надійний. — Лоча зробила велику паузу, потім спитала: — Хіба вже пора?..
— Що пора?..
— Відкривати оранжерею… Чаміно теж наполягає… Але я просила його трохи зачекати… — Лоча зашарілась, як завжди, коли її щось бентежило. — Мені боязко… Коли ти стоїш під деревом, я так боюсь, що ти раптом зачепиш якийсь листок… А коли сюди прийдуть сотні людей… Страшно, Акачі! Якщо зів'яне хоч одне деревце — я помру. Люди ж ніколи не бачили жодної рослини. Вони торкатимуться пальцями… А це дуже шкідливо…
Микола пригорнув Лочу, поклав її маленькі мозолясті руки собі на груди. А вона благально шепотіла:
— Ще рано, Акачі!.. Хай вони трохи зміцніють… Вони такі ніжні.
— Мила моя! — закохано дивлячись на дружину, сказав Микола. — Тобі буде страшно і завтра, і через оберт. Але ж ти робила це не для себе, Лочо… Не для власної втіхи. Чи не так?..
Впускай спершу по десятку, потім побачиш. Сама показуватимеш рослини. Адже про кожне деревце ти здатна скласти пісню — так ти їх знаєш і любиш. То співай ту пісню людям, моя дорога Лочо, співай… Колись оці дерева були найбільші людські друзі. Можливо, без них не могла б з'явитись і сама людина. Тепер вони вимерли, а люди — живі. Ти повертаєш їм друзів. Тих друзів, яких бачили тільки їхні далекі предки. Тисячі обертів тому… Тож повертай, Лочо, не вагайся!..
Лоча, припавши щокою до його грудей, довго мовчала, про щось роздумуючи. Потім тихо мовила:
— Ти кажеш, правду, Акачі. Якщо слухати мене, то й через оберт буде рано. Завтра доповім Штабові, що оранжерею можна відкривати…