Одразу ж почалась діяльна підготовка до цієї операції. Про рішення Штабу Микола не мав права повідомляти навіть Лочу.
Він стоїть біля прозорої стіни в кімнаті Лочі. Щасливо усміхаючись, дивиться у фіолетовий сад, по якому Лоча водить своїх біловолосих відвідувачів. Йому теж хочеться ходити разом з ними, заглядати у їхні розширені від подиву зіниці, дослухатися до притишених розмов. Та Лоча сказала, що соромитиметься його…
І все ж таки він вийшов у сад, зупинився осторонь серед гущавини старовинних квітів, щоб Лоча його не бачила.
Вже третій день вона приймає гостей. Лоча переконалася, що всі її побоювання марні. Відвідувачі тримаються з такою побожністю, що не тільки не дозволяють собі до чогось торкнутись, а нвіть бояться дихати. Спершу Лоча впускала по десять осіб, потім по тридцять, а згодом і по сто.
До саду зайшла нова група відвідувачів. Тут були літні скотарі, що важкими кулаками вимісили не одне покоління товстобоких дагу, були юнаки і юнки.
Як змінився вигляд цих людей! Микола добре пам'ятає перше знайомство з біловолосими. Грубі сорочки, схожі на мішки з прорізаними дірками, куди можна встромити голову й руки, були єдиним одягом, в якому ходили жінки, чоловіки, дівчата. Тоді Миколі здалося, що це вже такий тип людини, і відродити расу зможуть лише нові покоління, які багато десятків обертів житимуть у нових умовах…
Тепер він переконався, що відродження настає дуже швидко. Сотні, навіть тисячі обертів напівтваринного існування не могли вбити в людях того, що вони колись отримали від своїх сильних, волелюбних предків. Усе, що жило в них пригнічене, мов стебельце квітки під каменем, одразу ж налилося свіжими соками, тільки-но той камінь, важкий і ненависний, було відкинуто геть… Квітка воскресла, потяглася вгору, постала перед очима у всій своїй красі. Може, саме тому біловолосі люди виявляли такий інтерес до воскреслих із небуття рослин. Кожен із них, певне, відчував себе спільником по долі з деревами і травами, і розкішними квітами у цьому чарівному саду…
Перед Миколою проходили дівчата, зодягнені так само, як на «другому поверсі». Лише колір одягу був не блакитний, а білий. Він так само міцно облягав дівочу постать, крізь нього ледь помітно просвічувалася шкіра, а біле, ледь закучерявлене волосся вільно спадало на дівочі плечі. Дівчата ступали з такою легкістю і граціозністю, що здавалися захмарними істотами.
Дітей Лоча приймала окремо, та, незважаючи на це, вони пробиралися і з кожною групою. Спершу Лоча дуже за них боялася, потім зрозуміла, що їх найбільше вабило. Походивши разом з дорослими, вони одразу ж лопотіли босими ногами до басейну, стрибали в синювату воду, і вже не було жодної сили, здатної їх звідти вирядити. Над басейном стояв лемент, радісний вереск, високо злітали бризки води, а дорослі, поглядаючи в той бік, обмінювались добрими усмішками.
Микола із своєї барвистої схованки вдивлявся в обличчя людей, що вперше в житті побачили, якою красою була колись оповита їхня планета. І, можливо, саме ота краса почала тоді формування людської душі, змушувала руку людини відтворювати на скелі те, що побачило око й запам'ятав мозок. Та краса породжувала в людях почуття, які, дедалі розвиваючись, створили багату гаму емоцій, найтонших нюансів, трепетну райдугу духовних барв, що сьогодні стали мірилом людського розвитку.
Очі біловолосих захоплено світилися — можливо, зараз поміж них народжувались поети й художники — майбутня гордість оновленого Фаетона.
А Микола слухав пояснення Лочі. Людське захоплення передавалося їй, і вона, мабуть, уперше зрозуміла, яка велика справа творилася цієї хвилини.
— У далеку докрижану епоху це дерево називалося гужа, — розповідає Лоча. — Воно росло на екваторі, де випадало багато дощів і цілий оберт рівно, з однаковою силою, пригрівало сонце. Під його листям люди ховалися від дощу, його плодами тамували голод. У гущавині дерев співали птахи, і люди намагалися перейняти їхню пісню… А ця рослина виліплена людиною із багатьох рослин, які давно загинули. Її вирощували на широких галявинах, добре обробивши ґрунт. Висушували, складали у дерев'яних приміщеннях, а потім готували різні страви. Колись ми виростимо багато таких рослин, і кожен зможе переконатися, які смачні плоди і як швидко вони відновлюють втрачені сили…
— Чому ж Безсмертний не хоче вирощувати їх для людей — запитав літній, згорблений скотар. — Коли б він захотів, планета б зігрілася від його подиху. Всі люди вийшли б на поверхню, щоб жити в отаких садах… Чому він цього не хоче?..
Микола бачив, як Лоча спершу розгубилась, — довгі вії стрепенулись, рука пригладила волосся, — потім рівним спокійним голосом заговорила про Безсмертного. І те, що вона казала, надійно западало в людську свідомість. Не було в державі Безсмертного жодного храму, що міг би зрівнятися красою з храмом природи, створеним зусиллями Лочі. І не було в Безсмертного жодного проповідника, який своєю переконаністю, силою думки, натхненням зумів би позмагатися з Лочею…
Микола думав: «Лочо! Милий вузлику на світлому промені!.. Ти бачиш, як тебе слухають люди? Тепер я знаю, що так буде завтра, і позавтра, і кожного дня… Ти даєш людям зброю проти Безсмертного. Щасти ж тобі, моя кохана!..»
А попереду знову на них чатувала розлука…