І ось загони великого воїна перетнули кордон Ангу, та шлях їм перегородило військо Сатьясени. Виїхав Пхальгуна перед свої лави і засурмив у мушлю, кличучи молодого князя на переговори. Та наче холодна рука стисла серце того, хто ніколи не відав страху, коли побачив він супротивника. Молодий ратгін з арійським луком в руках мав лице Карни, юного Карни тих часів, коли той виграв князівські змагання.
— Скорися, Сатьясено! — мовив Арджуна, — війська у тебе — жменька, а й більші від Ангу князівства піддались під мою руку!
Знайомим вогнем спалахнули сині очі молодого князя, і відповів він голосом Карни, і здригнувся від звуку того голосу Непереможний.
— Найдорожче для арія — воля! Я битимусь з вами, сину Кунті, до перемоги, або до загину!
Зітхнув глибоко Арджуна і мовив:
— Нині немає поруч зі мною Крішни, та все одно мало лишилося в душі моїй від колишнього Арджуни. Однак, це маю вирішити я сам! Зоставайся ж з миром, сину Карни! Війни не буде!
— Але я хочу з вами битись! — вигукнув запально Сатьясена, — і ніколи не скорюся ні вам, ні братам вашим! Чому ви не приймаєте бою?!
— Бо не хочу вдруге стріляти у власну совість! — відповів Арджуна і просурмив сигнал відходу.
Сатьясена був вельми розчарований такою розв'язкою, хоч і розумів, що врятувався від видимої смерти. А час спливав, І ось уже помер старий Адгіратга, і Радга, невтішна мати Карни полинула шукати сина… Постаріли й обидві княгині-вдови: Сіта, котрій усе ж таки лишилась якась розрада, та зовсім посивіла від потрійного горя Аматасені. Молодий володар Ангу взяв собі жону кшатрійського роду, згодом одружився вдруге, мав від обох дружин кількох дітей, але все збирав і збирав звістки з Гастінапуру.
А чутки та оповіді про Велику Битву линули землями Бгаратаварші, І безліч співців складало пісні про подвиги воїнів. Сатьясена любив слухати Наля, колишнього суту Карни, котрий і склав пісню про останній бій та загибель свого атіратги. Думав князь Ангу при тому про те, в яких світах блукає нині батьків невпокорений дух.
Та інші пісні складались, аби догодити переможцям, і ось уже почув Сатьясена від захожого співця історію про те, ніби сини Дгрітараштри були втіленням демонів та асурів, а звитяжні Пандави — трохи не живими Богами. Довго не міг заснути опісля того князь Ангу, бо сліпий співець, не знаючи перед ким знаходиться, назвав і Карну втіленням зла. А коли врешті склепились очі Сатьясени, то наснився йому батько в окривавленій блакитній сорочці. Карна ніби намагався щось сказати, та розчув молодий князь лише два слова: Аріяна і Данапрі.
І запросив тоді князь Ангу дванадцятьох брагманів, відомих святим життям, і уважно вислухали його двічінароджені. А Сатьясена підібрав дари, що мали велику цінність, але легко могли вміститись у дорожніх саквах, і віддав брагманам золоту скринечку, де зберігався попіл від поховального вогнища.
— Мій батько, — мовив він, — вважав, що там, на берегах казкової Данапрі лишився Золотий Вік Аріїв. Вік, коли раз дане слово ніколи не порушувалось, коли рід не йшов на рід, а брат на брата. Нині і там мало що зосталось від Аріяни батькових мрій, але я знаю — батько хотів би там побувати. Як не в цьому житті, то в іншому. Тож знайдіть місто, що носить ім'я Сур'ї та чоловіка на ім'я Сяйвір, або хоч якихось його родичів. З цим чоловіком батько перед битвою обмінявся дарами, а отже є його побратимом. Нехай ті люди допоможуть вам звершити останній обряд — розвіяти батьків попіл над хвилями Данапрі, і нехай він відродиться там, де пам'ять його не буде осквернятись неправдивими І брагмани вирушили у довгий шлях, а Сатьясена трохи заспокоївся. Поволі спливав час, підростали діти Сатьясени і вже захоплено слухали його оповіді про Велику Битву Аріїв, та про гордого Карну, що помер нескореним. Та не було звісток з далекого краю, а Пандави більше не тривожили спокій Ангу.
Одного разу, подаючи милостиню мандрівним брагманам, син Карни пізнав серед них Ашваттгамана. Розповів йому Драуні, що розкаюється у вбивстві беззбройних, і сором та біль роз'їли йому душу. Запропонував князь залишитися у Чампі батьковому приятелю, та похитав головою старий брагман і сказав, що звершив він ще більший злочин. Засліплений гнівом, він побажав, аби пішла у землю кров кривоприсяжця Арджуни, та щоб і сліду на землі не зосталося від його роду. Для того звів Ашваттгаман руку на молоду вдову Абгіманью, князівну матс'їв, що носила дитину — останній паросток роду Пандавів. Бідолашна жінка померла, а життя онука Арджуни врятував Крішна одним зі своїх чародійських засобів.