— Підлість породжує ще більшу підлість, — журно мовив старий, — ось бачиш, сину Карни, до чого я докотився! О, Карна мав рацію, коли ні на крок не хотів відступити від законів варни, за що часто й сміялись над ним зіпсовані люди. Я ж порушив усі закони — і воїнів, і жерців, а сам є нині гіршим від чандали. Мене так і звуть — проклятим, і горе тому, хто дасть притулок убивці вагітної жінки! Маю я блукати дорогами Бгаратаварші аж доки не помру десь на узбіччі шляху.
— То вас судили за це вбивство? — вимовив вражений Сатьясена.
— Я сам себе засудив! — сказав Ашваттгаман і рушив у свою безкінечну дорогу.
Мав Сатьясена і ще одного гостя з минулого. Якось слуги доповіли йому, що
його хоче бачити паломник, котрий йде до святих місць. Вийшов до гостя князь Ангу і зі здивуванням пізнав Непереможного.
Зовсім постарів Пхальгуна, лише карі очі його блищали давнім вогнем. Оповів він Сатьясені, що всі п'ятеро Пандавів та їхня жона Драупаді мандрують по святим місцям, аби закінчити життя десь у горах, в хижі самітника.
— То хто ж нині править Гастінапуром? — спитав князь Ангу.
— Мій онук Парікшіт, — відповів Арджуна, — син Абгіманью, останній з роду Куру.
— А що сталося з пані Кунтідеві?
Похилив голову Пхальгуна і розповів, що давно нема серед живих рідної матері Карни. Коли, опісля загибелі синів, сліпий Дгрітараштра та жона його Ґандгарі забажали доживати віку відлюдниками у північних лісах, вирішила стати їхньою прислужницею горда Кунтідеві, аби хоч так відмолити свій давній гріх. Перед тим, як попрощатися з синами, згадала вона Карну, їх старшого брата, і мовила, що на ній лежить тягар страшної провини. " Я винна у смерти Карни, — сказала княгиня, — тричі завинила я перед первістком: тим, що зреклася його, коли він був ще немовлям, тим, що побоялася визнати сином юного переможця, і тим, що взяла з нього обітницю щадити тих, хто не пощадив його.»
— А через кілька літ, — смутно оповідав Арджуна, — старий Дгрітараштра та обидві княгині загинули у лісовій пожежі. Мабуть, на те була воля Богів…
Зітхнув Сатьясена, а тоді запитав ще:
— А де зараз Крішна Васудева?
І оповів Арджуна, що збулося таки прокляття Ґандгарі. Страшна усобиця струсонула Дваракою, і загинув у безглуздій бійні рід Ядавів. Не зумівши зупинити смертовбивство, помер від горя велет Баларама, а самого Крішну вразила випадкова стріла, і чи був якийсь недолік у незримому панцирі Темноликого, а чи йому просто набридло гратись живими ляльками, тільки Крішна помер від тої рани. Здригнувся Сатьясена, і побажав подумки, аби у далеких світах Крішна Васудева ніколи більше не зустрінув Сина Сонця.
І зникли Пандави та їхня сива вже жона в горах Гімавату. А Сатьясена вершив справи князівства, розповідав не дітям уже, а онукам про звитяжного Карну Вайкартану і все ще чекав звісток з берегів Данапрі.
Та ось одного дня прийшли до Чампи двоє мандрівників, обпалених чужими вітрами, і ледве пізнав Сатьсена тих, кого сам колись послав у далеку подорож.
— Оце всі, що повернулися, — сказав один із брагманів, — але ми виконали твоє прохання, князю. Ми знайшли і Аріяну, і Данапрі і навіть місто Сур'ї! Чоловік, котрий звався Сяйвіром, повернувся тоді додому, але ми не побачили вже його, бо лихі літа настали для того краю, і загинув Сяйвір у січі. Але тобі шле вітання і дари його син. А двічінароджені, що служать Богам у тій землі, виконали належні обряди і віддали хвилям Данапрі попіл твого батька.
— Ми бачили, — сказав другий посланець, — як священна ріка аріїв долає камінні перешкоди, чули, як грізно вона гуде, пробиваючи шлях крізь скелі. Та нижче, біля великого острова, Данапрі лагідно ніжиться у сонячному блиску, спокійна і велична. Вона нагадала нам про душу того, чий попіл прийняли її хвилі…
— Так, — мовив князь Ангу, і непрохані сльози знову, як і багато років тому, затуманили йому зір, — хай же нарешті знайде спокій його дух, сповнений відваги та величі!
Відчинив Сатьясена скринечку, що йому простягли посланці, і побачив гарної роботи золотий оберіг у вигляді усміхненого сонця, перстеник з візерунком, що схожий був на блискавку Індри, та золоту ж нашийну прикрасу, схожу на ту, з якою поховали Карну, тільки замість двох турів на ній було зображено Тризуб Шіви. А на всьому цьому лежав пучечок сухої трави, і коли розтер її між пальцями князь Ангу, то відчув слабкий гіркуватий запах Колиски Аріїв.