— Нене, — сказав він, — не плачте…
— Моє ти сонечко, — схлипнула Радга, — життя моє, синочок…
— Ви виховали гарного сина, — врешті озвався брагман, — іди ж своїм шляхом, Карно! Хай ти окривавиш об нього ноги, але це буде твій шлях. Прямий, наче стріла у польоті!
Старий підвівся. Тільки тепер Карна побачив, що поруч зі столиком притулено до стіни «Віджаю». Парашурама взяв лука і поклав його поруч з хворим. Тут таки поставив сагайдак, повний важких стріл.
— Ти гідний носити цю зброю, арію! — мовив урочисто Рама, — Хай же почую я колись про твою звитягу, і хай тремтять твої вороги, зачувши грізний дзвін арійського лука!
Карна не міг вимовити й слова. Рама всміхнувся йому:
— Одужаєш — повертайся. Колись, мій хлопче, брагмани відбирали серед аріїв найгідніших, піддаючи важким випробуванням. І виховували жерців і воїнів. Так з'явились варни, але, як усе добре колись стає злим, так і існуючий лад вже не у всьому досконалий. Що доброго в тому, коли негідник зветься кшатрієм лише тому, що його батько кшатрій… Ти ж, сину Адгіратги, вважай, що я обрав тебе, як обирали колись гідних для меча і лука на берегах Данапрі.
Карна поклав руку на омріяну зброю. Зблідле лице освітив щасливий усміх.
— Готуйся розлучитись з кучерями, — лагідно сказав Рама, — ти будеш кшатрієм, Карно! Я сам проведу обряд, і хай хтось спробує стати мені на заваді!
— Я щасливий, ненько, — прошепотів Карна, і Радга заплакала знову.
КІНЕЦЬ ПЕРШОЇ ЧАСТИНИ.
ЧАСТИНА 2
Карнараджа
Він мав відвагу тигра, велич Сонця, красу Місяця, блиск полум'я…
Магабґарата. Адипарва.
Природженого воїна пізнають по трьом речам:
як він обдаровує брагманів,
як вшановує батьків, і як ставиться до зброї
бо зброя і меч — святиня для кшатрія.
Та найголовніше для кшатрія —
вірність раз даному слову.
З «Повчань» мудреця Матанги.
Санджая, син Ґавальґани, княжого сути, що вже і сам був молодим колісничним, поволі йшов знайомою з дитинства вуличкою. Біля будиночку Адгіратги він звично сповільнив крок, хоча давно уже не бачив друга.
— Гей, Санджає! Хочеш коржика?
Юнак підвів голову. На ґанку сусідського будиночка стояв молодий воїн і приязно усміхався йому.
З хатини визирнула Радга.
— Санджає! — гукнула вона, — йди-но сюди, синку!
Санджая штовхнув хвіртку. Молодий кшатрій вже йшов йому назустріч. Тепер син Ґавальґани врешті пізнав сусіду і давнього приятеля, хоча той і був вбраний в гаптований золотом одяг з блакитного шовку. З коротко обстриженої голови Радгеї звисав довгий білявий чуб — окраса воїна, а у вухах блищали великі золоті сережки, схожі на усміхнені сонечка. На грудях воїн мав золотий же оберіг у вигляді черепашачого панцира, а на зап'ястку — золотий браслет. І все ж то був Радгея, з яким Санджая колись бився, мирився та кублився в пилюці.
— Невже це ти, друже? — спитав візничий, — такий пишний став, що й не пізнати! Вдягся у шовки та золото, вуса відпустив, а чуприна — чисто в князя…
Син Адгіратги рвучко обійняв його і засміявся:
— А ти все такий же, друже! Наче й не розлучались. Ходімо до нас. Поговорити треба.
— Говорять, — обережно мовив Санджая, — що ти став великим паном. Ще б пак, друг — приятель самого Дурьйодгани…
— Вигадуєш, сину Мадги, — втрутилася Радга, — стати паном неможливо, ним народитися треба. Мідь скільки не куй, вона золотом не стане, а золото, — тут жінка ніжно глянула на сина, — ніколи й не було міддю. Ходімо, хлопчики, обідати. Я напекла коржиків та наробила смачного кхіру[23].
— А пантуа[24] є? — облизнувся Санджая. — Єі пантуа і ще дещо… Ну то що?
Ласощі тітки Радга славилися на весь куток, а Санджая любив таки поїсти. Тому він радо зійшов на ґанок і пройшов на відкриту веранду. Радга принесла стільчики, подушки для сидіння, а потім урочисто винесла й тацю з ласощами.
— Поговоріть, хлопчики, — сказала, — а я побіжу за медом до старої Ґіти.
— Як живеш, Санджає? — спитав Радгея, дивлячись з усміхом, як старий приятель наминає солодощі.