Віддалік од місця, де стялися в смертельному герці піші воїни, зближувались дві колісниці. Сута Адгіратга, аби міг це бачити, сказав би, що обидва бійці-ратгіни[10] є великими вельможами. Принаймні, в одного з них за колісничного був кшатрій, багато вбраний та з золотими сережками у вухах, що вказувало на князівське походження.
— Карно, — сказав вельможа-візничий, — онде той, кого ти шукаєш!
Ратгін видобув з сагайдака чорну лаковану стрілу з візерунком у вигляді змії.
— Тебе я зберігав до останку! — мовив майже весело, — не підведи ж, люба!
— Може б ти замінив стрілу? — крикнув, напівобернувшись, вельможа-візничий, — ця закоротка!
— Я ніколи не примірююсь двічі, - сказав синьоокий Карна, натягуючи лука, — і хитрощі мені не до лиця! Помовчи хоч зараз, Шальє! Я й так знаю, що ти мене ненавидиш… друже. Знаєш добру пораду: «вислухай друга і зроби навпаки»
Колісниця супротивника наближалася. Вже можна було розгледіти жовті шати візничого, який, мов на глум, не вдягнув навіть шкіряного нагрудника. Над вухом у Карни свиснула стріла: ворог не гаяв часу.
— Не підведи, «Віджая», — прошепотів воїн ще раз, вже до свого лука, і спустив тятиву.
— Це тобі, Пхальгуно! — вигукнув Карна. Візничий у жовтому на колісниці суперника, почувши смертоносний свист, зробив неймовірне, спинивши повіз з усього розгону. Коні впали на коліна. Чорна стріла Карни, замість того, щоб вп'ястися у горло ворога, рознесла на друзки його шолом з закріпленою на ньому дорогоцінною діядемою з перлин.
Від удару воїн повалився на дно колісниці. Візничий у жовтому кинув швидкий погляд на повіз Карни, що з розгону пронісся поруч, а тоді крикнув до свого ратгіна:
— Арджуно, ти живий?
— Він мені за це заплатить! — видушив ратгін, обмацуючи ґулю на лобі. На вродливому лиці воїна, що рисами нагадувало обличчя того, хто трохи його не вбив, похмурим запалом бою горіли видовжені карі очі. Очі княгині Кунтідеві…
— Підглядати чужу карму небезпечно, — почула Радга чийсь голос. Видиво почало розпливатися. Жінка зрозуміла, що вона лежить на підлозі, а перелякана Мадга кропить їй лице водою.
— Що це було? — прошепотіла Радга, звертаючись до людини в білому, — що це було, о поштивий брагмане? Якісь чари? Хто ці воїни?
— Це було попередження, — сказав брагман, — і призначалося воно певній людині. Вельможна Кунтідеві теж побачила це, але не зробила нічого, аби відвернути лихо. Колись брати таки зітнуться в двобої, і в цій битві не буде переможців.
Двічінароджений зняв браслет з руки Радги і провів над ним долонею.
— Він не є небезпечним, — сказав, — заховайте його, але самі не вдягайте. Через кілька років це буде просто прикраса.
Брагман віддав браслета Адгіратзі і підвівся. Сута, ввесь час кланяючись, провів його до дверей.
— Як вас звати? — запитав, — за кого нам молитись і якому храму найперше приносити жертви?
— Я — Вікартана,[11] — відповів брагман після недовгої паузи.
— Служитель Сур'ї? — здивувався Адгіратга, — але в околиці немає храму Сонця…
Адгіратга затнувся. Таємничій цілитель зник. Сута навіть не почув, як той зійшов з ґанку.
— Дивина, — пробурмотів Адгіратга, повертаючись до спочиваленьки, — Радго, як там малюк?
— Гарячка минула, — озвалась Радга тихо, — чоловіченьку, а що робити з браслетом?
— Покладемо до сховку, до отого, що було в кошику, — мовив візничий, — але що ти бачила, люба?
— Криваву битву, — прошепотіла Радга, — воїни билися і кінно, і пішими, і на слонах, і на колісницях… Один з них, з тих воїнів, був схожим на княгиню Кунті…
— Якщо це й попередження, то не нам, — мовив сута полегшено, — що нам до княжих чвар? Ми — люди маленькі…
Зранку Радга таки збігала до заклинача хвороб. Той сказав, що хлопчика було зурочено і пораяв:
— Це від того, що ти назвала чужій людині його справжнє ім'я. Забудь те ім'я і зви його по-батькові. Або твоїм ім'ям. Тоді лихі духи відступляться.
Дружина колісничного послухала поради. З того дня малого Васушену ніхто не називав інакше як Радгеєю[12], сином Радги. І літа побігли знову, в звичних клопотах та тривогах.
— Це не діло, сусіде, — вже вкотре повторював візничий Ґавальгана, — ви маєте якось вплинути на свого сина.
— Я сьогодні ж займуся ним, сусіде, — примирливо мовив Адгіратга. Випровадивши Ґавальгану, він піднявся на ґанок і гукнув:
10
Ратгіни — воїни-лучники на колісницях. Навчання такого воїна забирало багато часу і коштів, тому ратгінами зазвичай були князі — раджі та їхнє оточення.
12
За звичаєм дітей часто звали по-батькові, або материним іменем. Радгея означає «син Радги», а, наприклад, Каунтея Партга — «син Кунті Прітги»