Вайкартана стрибнув у повіз і втягнув за собою Чатьякі. Потім кинув погляд на своїх ратгінів, що розвертали коней для втечі і зрозумів, що оборону прорвано, а його воїни приречені на загибель.
" Аби прикінчити Гхатоткачу, — майнула думка, — з рештою косооких було б набагато легше зладнати. Але як? Як підступитись до цього страхіття?! А пропускати їх не можна, якщо вони увірвуться до табору і ударять по тилах — це кінець.»
І тут князь Ангу ляснув себе по лобі, щось згадавши.
— Хлопче, — мовив він до в смерть переляканого візничого, — як ти звешся?
— Наль…, - відповів юнак.
— О, ім'я наче у князя! Ти часом не граєш у кості, Наль?
Сута несміливо усміхнувся. Історію князя Наля, котрий програв у кості своє князівство та жону Дамаянті любили оповідати у Гастінапурі, натякаючи при тому на Юдгіштгіру.
— Ні, не граю, пане Карно… Батьки не велять…
— Чудово! Опісля битви навчу тебе грати у шахи. Оце справді князівська гра. Слухай-но мене уважно, Наль! Он там, за першим рядом слонів, лишилася моя колісниця, а у ній зброя, якою ми переможемо сина Бгімасени. Жени вперед і намагайся не потрапити слонам під ноги. У шахах це називається — " хід конем».
Наль вдарив по конях, і повіз рушив. Карна присів на дно колісниці, вирвав дротик з плеча Чатьякі і почав відсмоктувати з рани кров, час від часу спльовуючи набік. В борт колісниці ударив дротик. Ще один… Карна пригнувся, затуляючи пораненого. Дві стріли свиснули поруч і застрягли у щілинах лат. Наль крутився, наче дзиґа, але гнав і гнав коней саме туди, куди треба.
Ось і розбита колісниця, поруч двоє вбитих коней… Карна вистрибнув з повозу і ледь ухилився від дротика. Слон Гхатоткачі йшов просто на них.
«Якщо Наль зараз чкурне звідси, — промайнуло в голові у Карни, — я на нього не ображатимусь.»
Воїн добіг до решток колісниці і ухопив арійського лука та свій сагайдак. Дотик до знайомої зброї одразу заспокоїв Карну. Він закинув " Віджаю " за плече і пірнув під колісницю. На її борту, там де звичайно тримають списи, було закріплено вздовжкуватий згорток.
Карна розідрав полотнину і видобув Спис Амогха. Громоваджра блищала дивним відсвітом, а неземний візерунок заворожував око. Князь Ангу говорив усім, що береже зброю Богів для поєдинку з Арджуною, але дарунок Індри призначався у тому поєдинку не ратгінові а його візничому. Карна не вірив, що звичайна зброя зможе пошкодити Темноликому і приберігав громоваджру для Крішни Васудеви.
— Але нині, - сказав він вголос, — даремно гинуть мої воїни, а обов'язок князя та воєводи — врятувати своїх людей від безславної смерти.
Вибравшись назовні, Карна кинув довкола швидкий погляд. Гхатоткача на своєму слоні був уже зовсім близько, але Наль, в кров прикусивши вуста, стримував коней, і колісниця, єдиний рятунок ратгіна, очікувала на князя Ангу.
" Добрий сута, — схвально подумав Карна, — треба буде взяти його до себе, доки не видужає Чатьякі.»
Вайкартана ухопив свою короговку, білу з золотою смугою, що лежала на землі, стрибнув на колісницю і увіткнув спис-держак у задню стінку.
— Князь Ангу йде до бою! — мовив весело, — Налю, заходь збоку цієї тварюки!
В багряному світлі сонця, що хилилося за обрій, слон, який швидко наближався до них, здавався справжньою горою. Карна випростався, націлив громоваджру і натиснув у вказаному місці.
«Спис» затремтів і вирвався з руки воїна. Гхатоткача пригнувся й громоваджра пролетіла повз нього, але тут таки розвернулась і понеслася назад. Велет закричав не своїм голосом і зіскочив зі слона. Перелякана тварина пробігла біля колісниці Карни, трохи не зачепивши її. Гхатоткача впав, намагаючись ухилитись від загибелі, але дарунок Індри безпомильно повернув за ним і перетворився на блискавку. Від велетня — метиса залишилась лише купка обвуглених кісток. Інші млеччхи почали повертати своїх слонів, щось пронизливо вигукуючи.
Карна обернувся до своїх. Його ратгіни й ті піші воїни, котрі прикривали у битві тили колісничним ратникам, поволі гуртувалися до лави, забувши про втечу.
— Слава Сину Сонця! — пронеслось над полем.
— Карна! Карна! Де Карна — там перемога!
Наль теж горлав на весь голос " славу " своєму ратгіну. Колісниця князя Ангу пронеслась повз вишикувану лаву, поріділу, але все ще грізну, і гордість сповнила душу воїна, котрий відав за цих людей свою єдину оборону від ворога з іншого світу.
Сонце зайшло, та ні в кого не було ні сил ні бажання повертатись до табору. Десь просурмили відбій, але непорушно стояла лава Карни. Змучені боєм люди падали просто на голу землю, або на дно своїх колісниць і засинали, наче вбиті. Тихо пофоркували втомлені коні, і Чандра, Місяць, заливав м'яким сяйвом страхітливе поле, де не можна було відріжнити живих від мертвих.