— Не вір йому, Радгеє! — мовив застережливо син Ґавальгани, — яка там може бути між вами дружба? Він буде князем, а ти сутою, ось і все… А зараз він просто втягне тебе в якусь неприємність. Мій батько каже, що неприємности самі знаходять того, хто водиться зі старшим сином князя Дгрітараштри.-
— Принаймні, - вимовив Радгея, — я буду вчитись бойовим мистецтвам у справжнього майстра! І мені не судилося бути сутою, Санджає! Ця зустріч — ще один доказ тому. Я став на шлях, що веде до мети, і ніщо не змусить мене зійти з цього шляху! Я буду кшатрієм, Санджає, навіть якщо Боги захочуть покарати мене за неповагу до існуючого ладу!
Санджая покрутив головою і нічого не відповів. Іноді він переставав розуміти друга. Сина Ґавальгани існуючий лад цілком задовольняв. А Радгея був завжди трошки звихнутим, бо мав справді князівський гонор, та якусь божевільну відвагу, що її якраз і не вистачало Санджаї. Це ж треба, він буде кшатрієм! Та хто ж дозволить таке сину сути?
Останні слова Санджая мимоволі вимовив уголос і здригнувся, почувши веселий
голос друга:
— Чи потрібен яструбу дозвіл літати, а, Санджає?
— То ти все-таки йдеш, синку, — тоном змовниці спитала Радга, — тоді вбери оцю сорочку з блакитного шовку. Вона зовсім нова і дуже тобі личить. Я і штани тобі дам, бо до храму не пасує йти у дхоті[17]. І сандалії взуй, досить гасати босоніж.
— А як доведеться битись? — з усміхом озвався хлопець, — від сорочки залишиться шмаття…
— Головне, аби ти не мав вигляду обідранця і сподобався брагману-навчителю. Дай-но я тебе гарненько причешу.
Радгея схилив голову, і материн гребінець звично ковзнув по непокірним кучерям.
— Тільки не говори таткові! — сказав хлопчина прохально.
— Добре… Добре… Не крутись, моє сонечко! Ми скажемо йому, коли уже все владнається. Чоловіченько, звісно, сказиться, але мені не вперше терпіти його буркотіння. Аби ти був щасливим, синку… А до решти мені байдуже! Радгея добре знав дорогу до храму Індри бо частенько блукав довкола, обдумуючи ріжні пляни. Навчатися у Дроначар'ї було його давньою мрією. Тож хлопчина хоробро увійшов на подвір'я і одразу почав відшукувати очима свого знайомця.
Та замість Дурьйодгани хлопець раптово побачив Бгімасену, біля якого стояло двоє багато вбраних підлітків, а довкола крутилося ще двійко зовсім невеличких хлоп'ят-близнюків. Бгімасена поруч з братами (а то напевне були інші сини князя Панду) мав вигляд цілком дорослого юнака. Радгея пригадав батькові оповідки, що у Бгіми, мовляв, весь розум пішов у м'язи та шлунок і мимоволі пирхнув. Переросток дійсно не славився метким розумом. За розумника у Пандавів вважався найстарший, Юдгіштгіра, а за сміливця — третій син княгині Прітги, Арджуна. Радгея, ясна річ, одразу виділив його з дружної п'ятірки. Ще зовсім дитя, цей хлопчик мав душу майбутнього войовника, і вона, та душа, освітлювала наче вогнем відважне, завзяте личко.
«Арджуна, рожевий квіт… дивне ім'я для воїна, — подумав син Адгіратги, пильно придивляючись до хлопця, — але воно йому навіть личить. Він симпатичніший за Дурьйодгану та й за братів своїх теж. От, аби він назвав мене другом! Що з того, що він молодший? Санджая десь його літ, але Санджая це тільки Санджая… До битви з ним не підеш. А з цим би… Присягаюсь тризубом Шіви, вдвох ми були б непереможні!»
Бгімасена першим помітив хлопця біля брами і щось сказав братам. Пандави, усі п'ятеро, рушили до приблуди. Радгея зітхнув. Дійсність, на жаль, занадто відріжнялася від мрії, а бійка мала початися раніше, ніж він сподівався, коли вбирав нову сорочку
— Погляньте-но! — вигукнув Бгімасена, — це той самий злидар, котрий насмілився мене штовхнути!
— Я не злидар, — мовив Радгея спокійно, — мій батько — княжий сута!
— Сута! — скривився Бгімасена, — велике панство… І оце ти, хробак, насмілився зачепити сина князя Панду?
— Я ніколи не кривдив слабших, — поволі вимовив Радгея, — а хто має звичку так робити — той і є хробак!
— Відійдімо, браття! — сказав Юдгіштгіра, — не принижуйте себе розмовою з цим нікчемою.
Радгея відкрив, було, рота, аби сказати щось образливе, але тут озвався Арджуна:
— Чого ти прийшов сюди, сину сути?
— Вчитися бою у наставника Дрони, — відповів хлопець примирливо, поглянувши все з тією ж мимовільною симпатією на кароокого кучерявого хлопчину.
- Єдине, чому ти здатен навчитись, — не по-дитячому погордливо вимовив Арджуна, — це тримати над вищими парасольку!