— Вони на боці Пандавів? — спитав зацікавлено Дурьйодгана, — тому ти й не оповідав ніколи про цих родичів?
— Авжеж…, - прошепотів Карна, — на їхньому боці…
— Не пощастило! — щиро поспівчував Дурьйодгана, — Ну, розповідай же!
— Крішна сказав мені, що є закон, за яким я маю всі права шлюбної дитини, хоч народився не в шлюбі. Що брати, які нині мене ненавидять, примиряться зі мною, і я, як найстарший, стану на чолі їхніх воїнів…
— Вони що, тебе знають?
— Авжеж…
— Ти диви! — мовив Дурьйодгана захоплено, — і як це Васудеві вдалося таке розкопати! Ну, а ти що?
— Відмовився, друже.
— Впізнаю свого Карну! І все?
— А наступного дня до мене прийшла жінка, котра народила мене. І теж просила, аби я змінив корогву.
Дурьйодгана раптом з блідого зробився аж зеленкувато-сірим.
— Вона, — сказав, — оця княгиня, твоя мати, живе у Гастінапурі?!
— Так, друже…
— Княгиня, котра має п'ятьох синів… І трьох рідних, а наймолодший з них — найкращий від усіх…
— Так воно і є, - зітхнув Карна.
— Хто ти?! — вирвалося у Дурьйодгани.
— Вріша Каунтея Партга, — поволі вимовив Вайкартана.
— Син Прітги і брат Арджуни?! Ти?!
— Я, Дурьйодгано!
Князь Гастінапуру кілька хвилин сидів мовчки. Потім отямився і мовив:
— Світлий мій друже, кривава моя рана… Що ж я накоїв! Ех!
— Та до чого тут ти? — сказав Карна, — сталося те, що мало статись.
— Карно, — мовив Дурьйодгана, — я певен, що ця змія… тобто княгиня Прітга, приходила не просто подивитися на сина і не тільки умовляти тебе змінити стяг. Я чув бо, що ти дав змогу втекти Бгімасені і насміявся з Накули та Сагадеви. Ти мав змогу їх убити, але не зробив цього. Це через Кунтідеві, еге ж? Ти дав обітницю?
— Щодо Арджуни, — сказав Карна глухо, — я обітниці не давав, бо вже присягнув раніше… Тобі, Дурьйодгано… І двобій буде завтра, друже. Я вб'ю свого брата, або поляжу сам!
Дурьйодгана з хвилину дивився в змучене лице друга, а тоді заговорив палко:
— Вайкартано, ми мусимо виграти битву! Ми мусимо вижити! Присягаю, я змінюся! Я більше не скою жодної підлости! Я почну життя спочатку і покладу його не на те, щоб дорівнятися тобі, бо це неможливо, а хоч би на те, щоб стати порядною людиною і кшатрієм не лише за назвою! Ти мені віриш?
— Вірю, друже, — м'яко сказав Карна, — а тепер я піду, бо стомився, а завтра знову в бій. Ти теж маєш виспатись.
— Спати опісля такої розмови неможливо! — заявив Дурьйодгана, — я молитиму Богів, аби вони підтримали тебе у завтрашній битві!
— Молися краще до Сур'ї, - озвався Карна стиха, — бо Боги цієї землі не ласкаві до аріїв, і лише Сонце одне для всіх!
— А Пандави хіба не арії? — спитав Дурьйодгана розгублено, — тоді чому до них ласкавіші Боги?
— Деякі Боги, — втомлено мовив Карна, — люблять, аби перед ними ставали на коліна. Тілом чи духом — однаково. Мій батько ж, Сур'я Світлоликий, не змушує людину плазувати перед собою. Це — найкращий Бог для аріїв, і я помру з його ім'ям на вустах!
Коли Карна вийшов, Дурьйодгана довго лежав без сну, обмірковуючи почуте. Цей свавільний, жорстокий чоловік, котрий сам не раз порушував закони аріїв в мирному житті, і визнавав шляхетність лише на полі битви, не вперше дивувався, як вдалось запальному і гордовитому Карні підпорядкувати своє життя законам Вед. Адже багатьом князям уже здавались важким тягарем суворі приписи Матанги, а шляхетність у битвах з тубільцями була лише завадою перемозі. Нинішня битва лише довершила падіння. Князь Гастінапуру, щоправда не очікував від родичів, котрі славилися своїми чеснотами, і яких завжди ставили йому за приклад, що саме вони відмовляться від принципів, які мусили захищати. На хвилину Дурьйодгана пожалкував, що йому першому не прийшло до голови домогтися перемоги нечесним способом, але знову згадав про Карну і зітхнув:
— Що за душа у цієї людини! Я не вартий такого друга! О, Боги, я вів нечестиве життя, відкупити яке можу лише чесною битвою, вартою діянь предків! Байдуже, що принесе вона мені — перемогу чи загибель! Я бо заслужив на смерть, бо все життя своє творив несправедливість! Але пощадіть Вайкартану, Боги Аріїв
Увечері Карна почав збиратися до бою, який мав стати останнім.
«Або я, або він, — думав воїн, — досить уже цієї муки! Я стомився бути братом ворога!»
Слуги принесли води, і Вайкартана вимився, змивши пилюку і закреплу кров. Потім вбрав улюблену сорочку з блакитного шовку, по коміру і рукавам якої були вигаптувані символи Сур’ї. Це був дарунок неньки, і Карна ніколи до цього дня не вдягав її у бій.