Гнів спалахнув в очах Карни синім полум'ям, але воїн відповів спокійно:
— Нехай і так, але чому ти ображаєш мене ще до битви? Вихвалятимеш мого ворога вже тоді, як він мене здолає.
— Хай буде так — мовив Шалья з натиском, і Карна прикусив вуста, що раптом затремтіли.
Знову почувся крик сурем-мушель. Карна звелів Шальї проїхати повз лаву, перевіряючи стрій. Сини Вайкартани стояли серед прикриття, і близнюки змахнули луками на знак вітання, а Сатьясена крикнув:
— Батьку, Джая!
— Мої воїни! — вигукнув Карна, і ратгіни затихли, — хто вкаже мені в бою стяг з Хануманом, матиме опісля бою винагороду! А то мені вчора здалося, що Непереможний ховається від мене!
Над лавою прокотився регіт.
— Карна! — знявся гомін, — наш Карна! Слава Сину Сонця!
— О, низьконароджений, — сказав Шалья, — не витрачай даремно майна, а краще віддай його на пожертви Богам! Чи тобі здолати Крішну з Арджуною? Хто чув, аби шакал здолав двох тигрів? Послухай моєї поради — як схочеш битися з ним, то не виходь на двобій, а візьми з собою воїнів! Я говорю так, бажаючи, аби ти не вмер сьогодні.
«А Наль не помилявся, — подумав Карна, і пальці його стисли борт колісниці у безсилій люті, - гидь… Яка ж гидь…»
— Послухай! — сказав він вголос, — ворог у личині союзника, тобі не вдасться залякати мене, а тим більше — зломити! Я ніколи не виходив на двобій з прикриттям, і не боюсь навіть Індри з його ваджрою!
Шалья обернувся і дивився нині просто в очі Карні.
— Ти розкаєшся, — сказав глузливо, — в своїх словах, коли тебе вразять стріли Арджуни! Бідолашний Радгея, ти аж зі шкіри пнешся, аби зрівнятися з ним, та це все одно, що кидатись грудьми на тризуб Шіви! Ти, син сути, дзявкаєш наче ситий шакал, що насмілився викликати тигра на двобій! Аби тобі не загинути при зустрічі з Партгою, бо як шакал, живучи серед зайців, вважає себе тигром, так і ти, низьконароджений вважаєш себе великим воїном! Стривай-но, тільки зачуєш дзвін «Ґандіви» — одразу ж перетворишся на шакала!
«Якщо я його зараз уб'ю, — думав Карна, і світ плив перед його затуманеними гнівом очима, — мадри вийдуть із бою, а то і збунтуються… До того ж я порушу обітницю! Боги, краще б я справді взяв за напарника першого-ліпшого суту з вулиці колісничних!»
— Ти й народився шакалом, — зловтішно говорив Шалья, дивлячись на застигле лице Карни, — а Арджуна — тигром, тому ти його й ненавидиш! Якщо порівняти вас, то ти перед Партгою — наче миша перед слоном!
— Гідність відома гідному, а не тому, хто її не має, - врешті озвався Вайкартана, опанувавши себе, — чи тобі, боягузе, тямити щось в чужих звитягах? Хай Крішна і є самим Вішну, а Арджуна — втіленою Перемогою, та я радію з таких ворогів! Оце і є доказ того, що я високороджений! Шальє, ти геть здурів, або є злостивим від натури! Чи не казав мудрець Матанга, що йдучи до бою сута і ратгін мають забути навіть про кровну ворожнечу? А може ти сам злякався Непереможного?
— Я не знаю страху! — гордо сказав Шалья.
— Та невже? — глузливо спитав ратгін, — тоді для чого ти вихваляєш ворога? Який же ти кшатрій, коли намагаєшся надати напарнику страху перед супротивником? Або я помру, або вони — чого ж тут боятись? Здолавши Крішну з Арджуною, я викличу на двобій тебе, жалюгідний дурню, звісна річ, коли ми вже не будемо стояти на одній колісниці! Тож краще мовчи, Шальє, і не плескай язиком! Ти не гідний зватися арієм!
— Хвалилася одна ворона, — озвався Шалья єхидно, — що вміє літати так як лебеді, але впала в океан…
— Був собі один чоловік, — озвався Карна не менш в'їдливо, — народжений у поганих землях… Хто не знає, що мадри усі є брехливими і підлими зрадниками? З ними і дружби не можна водити, і як вороги вони ні на що не здатні! Коли зустрінешся з таким — треба читати мантру з " Атгарваведи " — " Хай згине отрута скорпіонів!» А народжуються такі люди від розпусних та обжерливих жінок і є аріями лише за назвою, а млеччхами — по натурі!
— Карно! — вигукнув розлючений Шалья, коли побачив, що його зброя обертається проти нього, — ти, що харчуєшся недоїдками зі столу синів Дгрітараштри і зневажаєш тих, хто кращий за тебе! Мовчи, собако, бо тигри вже близько!
Та Вайкартана раптом заспокоївся. Він глянув на блискуче вранішнє сонце і поклав руку на груди. Там, під латами був дерев'яний оберіг, і від нього линуло тепло. Воїн згадав ясноокого Сяйвіра, його погляд, сповнений радости та здивування, і протяглий голос аріянина: " Ви не чужий, ні… Ми всі — онуки Дажбожі!»