Тому цей вечір, передвечір'я у мене завжди поєднувалося з цим Надбалтійським днем, де для мене водночас вирішилось і кохання, і мета мого життя. Можливо, воно б виліпилося іншим, але зараз те мені перед самим кінцем відомо: людина повинна йти по життю, віддаючись найбільшому супротиву. Аби я те знав, то навряд чи життя мене поставило б у глухий кут, хоча, з одного боку, життя моє добре влаштоване, і я не маю тих проблем, що ними проймається навіть добра половина Кабінету міністрів. Але чогось немає, і найголовнішого.
Дядько наказав іти. Невідомо, куди він повів Блоха, але я знав: його повели у велику таємницю, яка нас відділить, розлучить. Пізніше Блох розповів, що це був чорний лімузин зі шкіряним відкидним верхом; того дня вони поїхали на машині, та мені видається, так більше хотілося Блоху. Але Блох, упившись, наголошував, що того дня вони справді їхали на чорному лімузині із золотими підфарниками: четверо чоловіків і один хлопчик. Блох розповідав, як йому від подиву підходило до горлянки серце. Автомобіль, мов чорний антрацит, з броньованим склом; я здогадувався: це той автомобіль, що частенько з'являвся у ревізійні дні. Часто через паркани, через освітлену ліхтарями в жерстяних плафонах дорогу видно, як кипить шинами мощеною кам'янкою, кишкаючи приспаний спокій містечка. Одного разу вони збили китайця, але ніхто не зупинився, вони їхали далі. Китаєць лежав серед бруку з розламаною головою. Ніхто навіть не спробував відкрити двері, навіть пискнути. Тиша зради і смерті.
Тож вони поїхали. Якщо людині є що згадати, то вже неодмінно згадує. Так і Блох. Він з неймовірною точністю став пригадувати. Йому було, напевне, про що згадати. Як і мені: широко відкриті очі, запах людського лайна і крові. Так і він з неймовірною точністю передавав кожну рису обличчя. З усього видно, що він часто пам'яттю повертався до цього моменту, до цього шматка свого життя, яке вирішило всю його подальшу долю. Неймовірність ситуації тут виключена, і шанувальникам, тим, хто полюбляє «малинку», ліпше звернутися до моєї автобіографії, ніж до Блохової. Але про мене поговоримо значно пізніше, можливо, навіть і не в цій книзі. Як Бог покладе на душу.
Тож вони поїхали темними приспаними вулицями. Лягала кутками, закутками полуднева тінь. Тінь від пристані й до Натроців. Вони зупинилися біля коробок, сірих облущених коробок місцевого елеватора, зачекавши, доки сторож повиносить лантухи з лишком зерна. Дядько сидів непорушно, дрижала тільки кістлява рука з напнутими синіми венами.
Довгий стіл застелений білою цератою. Вітер ворушить над чолом литкастої Люськи пасмо волосся. Блох помічає тільки чоло. Йому дере в горлі й нудить від кислого старечого перегару. Шестеро дорослих чоловіків, що зі свистом поглинали повітря, видихали його, видавлюючи на пористих лицях велетенські краплини поту, сиділи непорушно, тільки щелепи рухалися, блискали бліді долоні. Вітер піднімав обриси, ворушив виріділе волосся. З усього виділялася рухлива грифоняча дядькова голова. І нічого. Багато вітру, багато сонця. Вони тарантулами з одірваними лапами насолоджувалися останніми проблисками життя. Далі безодня, далі гірше, ніж калюжі крові. Вони пітніли від безсилої люті, спостерігаючи за литками Люськи, що початком осмикувала спідницю, а далі дозволяла лапати. Вони неживо повертали голови, наче ляльки, іноді риб'ячим поглядом змірювали відстань від себе до жінки, але то була відстань від краю могили і до життя. Блох відчував, як відкриваються невидимі пори, випускаючи солодку слину, як запахи легко розлітаються повітрям, настирно множачи похіть, як, видається, оса у високому полудні вирішила долетіти до сонця; і вже задоволення підкрадалося не з голови, не з самої уяви, вже не билося немічним черв'ячком, а озивалося з-під живота, від самого низу, віддаючи різким болем, здіймаючись вище по тілу, вище, вище — так, що не можна відірвати погляду від тугих, покроплених росою оранжевих, до золотого оранжевих, помаранчів. І він обривав свій погляд. Так, їх вже шестеро. І Блох вирішив скуштувати помаранчів, але голос дядька ударив, як струмінь води по вухах: «Не все, чого кортить, приносить задоволення!» — і, випнувши черевко, як прищ, що так недорікувато стримів на видному місці, він продовжував ремиґати, поглинати їжу разом з чоловіками, впевнено повторюючи рухи. І потім, тихим вечором, у хижі на Батиєвій горі, він тихим голосом, готовим зірватися в істериці, заглухнути назавжди у цих нетрях, оповів, як вони минули двори Бунів, колишню садибу Котляревського, пройшлися руїнищами садиби Капністів. Але мені байдуже навіть те, що спогад ртуттю тремтів перед очима.