Це основи науки, яку він почав розуміти, коли одного сонячного дня брат заплив далеко, до середини річки на човні й скинув його у воду. Падаючи грудкою на дно, розкидаючи в бульбашках руки, відштовхуючись назад, він почав розгрібати руками воду, намагаючись дістатися туди, поближче до сонця, і побачив велетенську рибину, що призупинилася, стала в течії, заворушила зябрами, втупилася в нього перископічними баньками; рибина завертіла червоними плавниками, тримаючись у непорушних водах, ткнулася мордякою у тепле тіло, ковтнула білогубим ротом води і кисню: і він здивувався зовсім іншому, протилежному світові, але дуже подібному. І через багато років тут, на Батиєвій горі, він зізнається, що позаздрив цій скотській безпристрасності. Це було на межі божевілля, але це було правдою.
Це початок науки. Він дослівно розповідав, як вони пробиралися чагарями зруйнованим селом: гірко пахло викошеною травою, пилюкою від зруйнованих стін, коминів. Тут стояло колись кріпацьке село. Потім вони пробиралися крізь вибалки, і малий Блох збивав прутинякою голови будякам. А тоді вони зупинилися. Дядько сказав, що вони нарешті прийшли. Він показав куцим кривим пальцем на квадратну будівлю з облузаними стінами, вифарбувану в зелений колір. І малий без подальших роз'яснень зрозумів, що це дядькова крамниця: на роздоріжжі між Ковтунами і маленьким, зовсім занедбаним хутором під назвою Ванжина Долина. І вони почали копати. Дядько копав, а малий старанно допомагав відтягувати землю. Дядько дбайливо зняв сорочку, в багатьох місцях заштопану акуратними латочками, випрасувану і пропахлу дустовим милом: у містечку через хату ще водилися воші, а електрику в деяких селах не провели взагалі.
Він працював так напружено, що, видавалося, гуло повітря; він працював, не розгинаючись, і чим більше дядько захоплювався роботою, то малий ще більше намагався йому годити. Пізніше, вже коли робота йшла до кінця, то малий з лоскітним подивом відчув себе причетним до якоїсь таємниці, — вони підкопували гребельку невеличкого ставочка, де плавало жабуриння, бородавчасті ропухи, що їх дітвора називала «зилями». І коли вода пішла на спад, на завбачливо прочинені двері складу, дядько радісно заойкав, заохав. Він кілька хвилин простояв, а потім різко сказав: «Пішли». Але тут щось трапилося, у кислому передпразниковому повітрі щось трапилося, бо з'явився наполовину блаженний, але не настільки дурний, щоб йому не повірити, місцевий ідіот Льопа. Він вирячився на дядька, на малого і заклацав язиком. Льопа сказав: «Ай-ай». Тоді дядько його поманив у бур'яни, показуючи, що у нього є щось за пазухою. А у повітрі пахло кисло празником.
Так, це було перед уродинами дядька і на якийсь літній празник. Це о тій порі, коли білизна завмирає порваними знаменами, а з бідацьких гуртожитків не чути голосів — усе мертво, все завмерло у пекельній мовчанці, аж зуби зводило. Льопа зупинився, переступаючи з ноги на ногу, наче збираючись бігти, але дядько завбачливо притримав його за комір, легко підхопив із землі заступ, пхнув Льопу до широкої і високої стіни бур'янів. За чверть години він повернувся, якось п'яно і оскліло усміхаючись самими губами. Очі, що у тієї рибини. Так, тоді хилилося на празник і на дядькові уродини.