Выбрать главу

До цього у малого Блоха, видно, спала пам'ять; до того, як п'ятеро старших піднялися з-за столу, а Люська злякано стрельнула поглядом вицвілих очей. Очікування на розрахунок. Ось вони п'ятеро піднялися з-за столу, засланого білою цератою. І у повітрі запахло дощем, липами і медом. Кінець всьому. Першим подолати путь до чорного лімузина наважився Геннадій Прокопович: він першим наважився, він першим спробував Люську, коли вона влаштувалася мити посуд до їдальні під номером першим. Тоді їй виповнилося тільки шістнадцять; він, Геннадій Прокопович, якраз пообідав, як оце зараз, і стояв, очманілий від випитого і з'їденого, аж поки шерепу Люську підсунув йому під очі начальник громадського харчування — на свою біду. Відтоді Люська підскочила в очах меншого начальства. А у Геннадія Прокоповича подагра вже під'їла коліна, хоча причетності до аристократичної спільноти він не мав ніякої, про що не жалкував. Втім, він вже стояв десь на межі хвороби Паркінсона і смерті. Геннадій Прокопович, якщо дивитися не уважно, а з висоти останніх років, здавалося, так і народився: з довгою пеларгічною тонкою шиєю і голим черепом трикутної форми, що лупав уперед, тільки вперед перископами сльозливих очей, з гнояком, жовтим і густим, і ворушив білими риб'ячими губами, наче намагався виклянчити у Провидіння кілька зайвих кроків. Він ішов цього полудня, що пропах дощем, смертю, вином і жінкою. Він вибирав шлях, оминаючи кожну приступку, кожен камінчик, тому видавалося, що він ішов пританцьовуючи, цей напівбог, напівчоловік, напівфавн, що несвідомо чи свідомо змушував поштиво дриґотіти дрябля жіночих грудей, молодиць, які готували придане своїм донькам: вони настовбурченими квочками, розпустивши пір'я, загрозливо воркочучи, кудкудакаючи, заполоняли узґанок будівлі, де зупинявся двічі на рік Геннадій Прокопович. Цей шанований чоловік мав безліч загадок. Дійсність не терпіла цих загадок, тому він, приховуючи деякі сторони свого життя, завчасно постарів. Інші злі язики, не такі добросовісні, бовкали, що постарів Геннадій Прокопович завчасно від розпусти, надміру ситого життя, наче воно буває занадто сите. Багатство ніколи зайвим не буває. Розкіш не псує, псує відсутність думок у голові здравих.

Якраз того дня, коли Блох-менший подивився на цього зачарованого, чаруючого чоловіка захопленими, вже не дитячими очима, і мені довелося підійти до чорного, з широкими крилами лімузина. Ми зупинилися у сутінках і дивилися на сонце, що заходило далеко за соснами, падало в глибину сизого яру, і навіть нікому в голову не приходило, що там недалеко інший світ, проходить траса, але безповоротність, безвихідь цього світу, де ми народилися, не пішла й через роки; вона, як неповноцінність цього народу, що її він увібрав з віку в вік — ти можеш прокинутися, набрати повітря повні легені, подумати, але нічого, нічого, нічого. Степ, вітер, дощ, туга.

І тому зараз більше з жалем я дивлюся на Геннадія Прокоповича. Багатство, тим паче — зароблене ціною крові, дозволяє поводитися свинею навіть у найдобірнішому товаристві. Таким десь був Геннадій Прокопович. Але цьому передувало дуже багато, немислимо багато. Мені доконче невідомо: злим чи добрим був чоловіком Геннадій Прокопович. Ця найважливіша риса характеру, коли твій вік смердить сіркою, теплим котячим свіжим послідом, гірчичними припарками, ця найсуттєвіша деталь заходить у тінь перед невблаганним ударом побуту, що на цій землі згубив усе. Але з усього видно — смак він мав невибагливий, майже військовий, майже спартанський. Починав-бо з простого бухгалтера на маленькому заводі місцевого елеватора. І йому поталанило взяти за дружину молоду і гарну жіночку, що у скорому часі перетворила його життя на пекло. Якось четвертого дня літа, коли немислимо пряжило, аж вода кипіла у колодязях і водозбірнях, молодого бухгалтера, якому немислимо було вже жити, відправили на склад роздавати працівникам зерно. Сталася достеменно така ж історія, як і з нашим Блохом. Всі історії великих і малих подібні на злочин. У Геннадія Прокоповича лишилося дуже багато зерна, так багато, що йому перехотілося вішатися на сволоці: він навіть облишив думу, як краще дістатися нагору, щоб там почепитися. Час видався голодним: цього вистачило, щоб купити кількох маленьких, але досить впливових осіб. За рік він вибився у директори універмагу. Тут він заприятелював з іншим чоловічком, що трусив головою поруч з Геннадієм Прокоповичем, — Дмитром Васильовичем. Головбухом, що приходив звірятися до Геннадія Прокоповича паперами. А одного гожого дня, коли шановний Дмитро Васильович приніс папери на звірку, то застав у кабінеті свого люб'язного і шанованого шефа чоловічка, подібного до грифона. Він щось уперто доводив. Чоловік, зодягнений у вилинялу зелену гімнастерку, крою сорок третього року, і взутий у биті валянки, на які натягнуті трофейні німецькі калоші. Дмитро Васильович навіть подумав про себе: фу, кого це знову занесло, — як і кожна слов'янська душа, він дуже багато переваги віддавав зовнішності. Відлуння Азії.